Колись давно він питав про це в Арії й Оромиса, але ті чомусь удали, ніби не чують його питання.
«Солембуме, мені потрібна твоя допомога! — подумки став шукати кота-перевертня Ерагон. — Прошу тебе, приходь до мого намету…»
Кіт і справді знайшовся. Він вийшов на зв’язок, щось невдоволено муркнув, та врешті-решт погодився. Вершник зітхнув і став на нього чекати.
МАЙЖЕ НЕВИДИМІ ТА НЕЯСНІ УРИВКИ
Десь за чверть години по тому вхід до намету Ерагона відчинився й Солембум прослизнув усередину, майже нечутно ступаючи м’якими подушечками лап по землі.
Коричневий кіт-перевертень пройшов повз Ерагона, навіть не глянувши на нього, стрибнув на його ліжко, умостився на ковдрі й почав ретельно вилизувати шкіру між кігтями правої лапи. На Ерагона він так-таки й не дивився. Минуло досить багато часу.
«Я не собака, щоб слухати твої накази й приходити до тебе, Ерагоне», — нарешті сказав Солембум.
— Та я ніколи й не думав, що ти собака, — відповів на те Ерагон. — Але ти мені потрібен, до того ж терміново.
«Ммм, — Солембум так старанно вилизував подушечку на лапі, що було чутно звук його язика. — Тоді кажи, Убивце Тіні. Чого тобі треба?»
— Зачекай хвилинку, — Ерагон підвівся й підійшов до жердини, на якій висів ліхтар. — Я хочу це засвітити.
Вершник проказав слово прадавньою мовою, і ґніт ліхтаря вмить спалахнув, наповнюючи намет теплим мерехтливим світлом.
І сам Ерагон, і Солембум трохи примружились, чекаючи, коли їхні очі призвичаяться до ліхтаря. Коли світло перестало здаватися неприємним, Ерагон сів на стілець неподалік від ліжка й глянув на кота-перевертня. Його здивувало, що той дивився на нього очима холодного синього кольору.
— Отакої! — сказав Вершник. — Чого це в тебе очі синього кольору?
Солембум мовчки блимнув — його очі змінили колір із синього на золотавий — і знов заходився чистити язиком свою лапу.
«То чого тобі треба, Убивце Тіні? — кіт вильнув кінчиком хвоста. — Ніч створена для того, щоб щось робити, а не для того, щоб сидіти й теревенити».
Ерагон облизнув губи — несподівана надія змушувала його хвилюватись.
— Солембуме, — почав він, — ти якось сказав мені, мов, коли все вже буде здаватися втраченим, а сил майже не залишиться, я повинен піти до скелі Кутіан і відкрити Склеп Душ.
Кіт-перевертень на якусь мить перестав вилизувати лапу:
«А, ти про це…»
— Так, про це. Я хотів би знати, що ти мав тоді на думці. Коли й справді існує щось таке, що допоможе нам у боротьбі з Галбаторіксом, я маю знати про це зараз — не пізніше, а саме зараз. Отож я й питаю: де я можу знайти цю скелю Кутіан, як мені відкрити Склеп Душ і що я в ньому знайду?
Вуха Солембума з чорними кінчиками трохи пригнулись назад, і він наполовину випустив кігті на лапі, яку чистив:
«Не знаю».
— Не знаю?! Як це ти не знаєш! — здивовано скрикнув Ерагон.
«Ти будеш повторювати кожне моє слово?»
— Але як ти можеш не знати?!
«Не знаю».
Ерагон нахилився вперед і схопив Солембума за велику й важку лапу. Вуха кота-перевертня притислись до голови, він зашипів і потяг лапу назад, загнавши кігті Ерагонові в руку. Хоч це й було боляче, але Вершник злегка всміхнувся — кіт-перевертень виявився куди сильніший, ніж він чекав, бо ледь не стягнув його зі стільця.
— Не треба більше загадок, — примирливо сказав Ерагон. — Солембуме, мені потрібна правда. Скажи, звідки ти це знаєш і що воно означає?
Шерсть на спині Солембума стала дибки:
«Іноді, безтолкова людська істото, загадка і є правдою… А тепер відпусти мене, інакше я розпанахаю тобі пику, а нутрощі віддам воронам!»
Якусь мить Ерагон іще тримав лапу Солембума, а потім відпустив її й відхилився назад.
Запанувала мовчанка. Вершник стиснув поранену руку, щоб притамувати біль і зупинити кров, а Солембум пильно дивився на нього своїми вузькими очима, хоч уже й не так вороже.
«Я сказав, що не знаю, — озвався він нарешті.— І що б ти там не думав, я справді не знаю. Я не маю уявлення ані про те, де може бути ця скеля Кутіан, ані про те, як тобі відкрити Склеп Душ, ані про те, що ти можеш у ньому знайти».
— Повтори це прадавньою мовою.
Очі Солембума звузилися ще більше, проте він повторив сказане мовою ельфів. Ерагон зрозумів, що він каже правду. І це викликало таку силу питань, що Вершник не знав, із чого почати.
— Звідки ж ти тоді довідався про скелю Кутіан?
Хвіст Солембума знов заходив туди-сюди, розрівнюючи складки на ковдрі: