«Останній раз кажу: я не знаю… І ніхто з мого племені не знає».
— Тоді звідки ж…? — Ерагон осікся, украй збентежений.
«Невдовзі після падіння Вершників, — уже спокійніше сказав Солембум, — ми, коти-перевертні, раптом, відчули, що коли нам зустрінеться новий Вершник, який не буде підвладний Галбаторіксу, то треба сказати йому чи їй те, що я сказав тобі: про дерево Меноа й про скелю Кутіан».
— Але… звідки з’явилась ця думка?
Солембум оголив ікла, і його морда зморщилась:
«Цього ми вже не знаємо. Скажу тільки, що, хто б її нам не навіяв, він мав добрі наміри».
— Чому ти так гадаєш? — вигукнув Ерагон. — А раптом це був Галбаторікс? Може, він хотів обдурити вас! Може, він пробує в такий спосіб захопити мене із Сапфірою в полон!
«Ні,— сказав Солембум, уп’явши кігті у ковдру, на якій лежав. — Котів-перевертнів обдурити не так легко, як декого. За цим стоїть не Галбаторікс. Я в цьому впевнений. Той, хто хотів передати тобі це, допоміг знайти зоряну руду для твого меча. Хіба Галбаторікс міг таке зробити?»
Ерагон насупив брови:
— А ви не пробували дізнатись, хто це може бути?
«Пробували».
— І що?
«Ми не змогли цього зробити, — кіт-перевертень настовбурчив шерсть. — Є два можливі варіанти. Перший: наші спогади хтось змінив проти нашої волі, а значить, ми — пішаки в якійсь нечесній грі. І другий: зважаючи на якусь причину, ми погодились на цю зміну. Може, ми навіть самі стерли з пам’яті наші спогади. Мені важко уявити, що хтось зумів втрутитися в наш розум. Я б іще міг зрозуміти, якби йшлося про пам’ять декого з нас. Але весь народ?! Ні-ні. Це неможливо».
— А чому це довірили саме вам, котам-перевертням?
«Мабуть, тому, що ми завжди дружили з Вершниками й драконами… Ми дивимось, слухаємо, мандруємо… Ми блукаємо на самоті в темних закутках світу й пам’ятаємо все, що є і що було колись, — Солембум на мить відвів погляд. — Спробуй мене зрозуміти, Ерагоне. Усім нам це не надто подобається. Якось ми довго сперечались, чи варто говорити про це, коли прийде час. Може, воно принесе більше зла, ніж добра? Зрештою, остаточне рішення залежало від мене, і я таки сказав тобі. Мені здалося, що воно тобі знадобиться… А що з ним робити — діло твоє».
— А й справді, що мені робити? — спитав Ерагон. — Як мені знайти скелю Кутіан?
«От цього я вже не знаю».
— Тоді навіщо ти мені взагалі казав? З таким самим успіхом ти міг просто промовчати.
Солембум блимнув очима, помовчав.
«Я можу сказати тобі ще дещо, — нарешті, озвався він. — Може, це нічого не означає, а може, воно вкаже тобі шлях».
— Про що ти?
«Зачекай трохи, зараз я тобі розкажу… Так ось. Коли ми вперше зустрілися в Тейрмі, в мене виникло якесь дивне відчуття, ніби ти повинен отримати книгу „Доміа абр Вірда“. Мені знадобився деякий час, щоб влаштувати це, але саме завдяки моїм старанням Джоуд і віддав тобі книгу».
Кіт-перевертень підняв другу лапу, діловито оглянув її і заходився вилизувати.
— А чи не було в тебе останнім часом іще якихось дивних відчуттів? — спитав Ерагон.
«Було… Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб… Але воно швидко минуло».
Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» — він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:
«…які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що…»
Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.
— У мене немає на це часу, — сказав Вершник. — Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.
«Можеш попросити когось іншого прочитати її,— Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом, — та якщо в „Доміа абр Вірда“ прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».
Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.
— А чому ти не розповів мені про все це раніше?
«Мені здавалось, що це не так уже й важливо. Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні… Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»
— Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.
«Але ж ми нічого не знаємо напевно, — Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики. — Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття — всього лиш відчуття — що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»