— Може, й ні… Але ти все одно повинен був сказати мені про це.
Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.
Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.
— Ні,— нарешті, сказав він. — Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?
«Таких деталей багато, — меланхолійно відповів Солембум, — але, на мою думку, жодна з них не пов’язана із цим».
— Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією — і з Анжелою, і без неї… Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?
«Чому ж ні? Я знайшов тебе…»
— Це не смішно, — буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: — Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!
«Не знаю».
— Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.
Солембум зашипів:
«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»
— Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю. І яка тоді користь від неї?
«А от це вже не моя провина», — вуха Солембума знов притислись до голови.
— Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні… Думай! Ти повинен знати ще щось!
Солембум загрозливо нявкнув:
«Я не знаю! І…»
— Повинен знати! — перебив його Ерагон. — Інакше ми приречені!
Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум кота-перевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.
Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:
«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».
Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.
«Що? — роздратовано спитав він. — Чого це ти витріщивсь на мене?»
— А що це ти тільки-но говорив?
«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що…»
— Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?
«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».
— Казав.
Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.
«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув», — на диво спокійно мовив він.
Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.
«Нічого не пам’ятаю», — тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.
— Як ти гадаєш, що це може означати?
«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».
Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.
Невдовзі Вершник знайшов потрібну сторінку. Водячи пальцем по рядках рун, він почав повільно читати вголос:
«…На острові досить незвичний помірний клімат, якщо порівняти його з материковими зонами, розташованими на цій самій широті. Влітку часто буває прохолодно й ідуть дощі, проте зими м’які й не такі холодні, як у районах північного краю Хребта. Це означає, що збирати врожай можна впродовж більшої частини року. Усі сходяться на тому, що земля там багата й родюча — єдина користь від вогненних гір, які час від часу починають бушувати, вкриваючи острів товстим шаром попелу. У тамтешніх лісах повно великої дичини, наприклад, драконів, на яких полюбляють полювати мисливці, зокрема є багато видів, яких не знайдеш більше ніде в Алагезії».
Ерагон відірвав погляд від книги:
— Здається, усе це ніяк не стосується нашої справи.