— Пік Мораети, або скеля Кутіан, — відповів Ерагон. Якусь мить він збирався з думками, бо питання Арії трохи відволікло його від ходу розмови. — Летіти далеко, але…
«…Якщо ми з Ерагоном вирушимо негайно…» — продовжила Сапфіра.
— …то ми зможемо злітати туди й повернутись назад…
«…перш ніж вардени прибудуть до Урубейна. Це…»
— …наш єдиний шанс.
«У нас не буде більше часу…»
— …на цю подорож.
«І куди ж ви зібрались летіти?» — похмуро спитав Глаедр.
— Що… що ти маєш на увазі?
«Те, що й говорю, — думки дракона стали ще більш похмурі.— Ви все тут правите теревені, але ще й досі не сказали, де саме перебуває ця загадкова… річ».
«Та я ж казав! — спантеличено відповів Ерагон. — Це на острові Вройнгард!»
«Ну ось, нарешті пряма відповідь…» Тепер уже Арія насупила брови:
— Але що ж ви хочете робити на Вройнгарді?
— Не знаю! — відповів Ерагон, який уже починав потроху нервуватися. Він так і не вирішив, чи варто сперечатись із Глаедром, бо Вершникові здалося, що своїми репліками дракон навмисне його дратує.— Це залежить від того, що саме ми там знайдемо. Коли ми прибудемо туди, то спробуємо відкрити скелю Кутіан і дізнатися, які таємниці вона приховує. А якщо це пастка… — він знизав плечима, — будемо битися.
Ця відповідь, судячи з усього, іще більше занепокоїла Арію:
— Скеля Кутіан… Мені здається, це щось важливе, от тільки не можу згадати, чому… Вона крутиться мені в голові, ніби напівзабута пісня, — Арія струснула головою й приклала долоні до скронь. — О, тепер зникло… Пробачте, а про що ми говорили?
— Про те, щоб навідатись на Вройнгард, — повільно мовив Ерагон.
— А, так… але навіщо? Ти потрібен тут, Ерагоне. У всякому разі, на тому Вройнгарді не лишилось нічого цінного.
«Так-так, — сказав Глаедр. — Це мертве й покинуте місце. Після того як зруйнували Дору Ареба, ті з нас, хто вцілів, повернулись туди в пошуках чогось, що могло б бути корисним. Але клятвопорушники вже встигли обчистити руїни».
Арія кивнула на знак згоди:
— Я взагалі не розумію, звідки в тебе взялася ця чудернацька ідея? Невже ти вважаєш, що можеш покинути варденів зараз, тоді, коли вони найбільш уразливі. І заради чого? Щоб полетіти на далеку окраїну Алагезії без жодної на те причини й без жодної мети? Ні, я була кращої думки про тебе… Ти не можеш кинути нас тільки тому, що не надто впевнено почуваєшся на новій посаді, Ерагоне!
Ерагон від’єднав свій розум від Арії та Глаедра й дав Сапфірі сигнал зробити те саме.
«Вони не пам’ятають!.. — скрикнув Вершник. — Чуєш, вони не пам’ятають!»
«Це магія. І дуже сильна… Схожа на те заклинання, що стирає з пам’яті імена драконів, які зрадили Вершників».
«Але ж ти не забула про скелю Кутіан, хіба не так?»
«Звісно ні,— відповіла Сапфіра з відтінком враженої гордості.— Як же я могла забути, коли між нами існує такий тісний зв’язок?!»
«Отакої! — Ерагон спробував зробити якісь висновки, і в нього навіть запаморочилось у голові.— Щоб дія заклинання була ефективна, воно мало стерти спогади всіх, хто знав про існування скелі від самого початку, а також тих, хто читав або чув про неї згодом. А це значить… уся Алагезія перебуває під дією цього заклинання! Ніхто не може уникнути його впливу».
«Крім нас», — уточнила Сапфіра.
«Крім нас, — погодився він, — і котів-перевертнів».
«А можливо, і Галбаторікса».
Ерагона обдало морозом — здавалось, наче льодяні павучки почали повзати йому по спині то вгору, то вниз. Масштаби обману приголомшили його. Вершник почував себе маленьким і геть безпорадним. Затьмарити водночас розум ельфів, гномів, людей і драконів! Це було надто складно, навіть якщо застосувати всі можливі магічні вміння. Таке заклинання навряд чи можливо навіть просто передати словами.
Ні, треба було неодмінно дізнатися, хто й чому маніпулює умами всіх мешканців Алагезії. Якщо це був Галбаторікс, Ерагонові довелося б погодитись із Солембумом і визнати, що у варденів немає жодного шансу на перемогу.
Якийсь час Вершник мовчав.
«Ти гадаєш, що це могли зробити дракони, як у випадку з іменами зрадників?» — нарешті спитав він.
Сапфіра не поспішала відповідати.
«Може бути. Але, як сказав Солембум, в Алагезії є багато різних чарівних сил. Якщо ми не вирушимо на Вройнгард, то так ніколи й не дізнаємось правду».
«Якщо взагалі дізнаємось…»
«Отож».
Ерагон поторсав волосся. Він раптом відчув, що страшенно втомився.
«І чому це все повинно бути так складно?» — сказав він ледь не з розпачем.