«Ну, розповідав!»
«І ти сказав йому, на якій сторінці „Доміа абр Вірда“ вказано, де перебуває це місце?»
«Може, й так. Але я не пам’ятаю цього. Та що б там не було на Вройнгарді, сподіваюсь, воно обсмалить твої вуса й лапи».
Щосили хвисьнувши завісою, яка прикривала вхід до намету, Солембум вийшов надвір. Його маленька фігурка розтанула в сутінках, наче її й узагалі ніколи не було.
Ерагон підвівся й носком чобота викинув з намету виплюнуте Солембумом м’ясо.
«Навіщо ти так грубо повівся з ним?» — спитала Глаедра Арія.
«У мене не було іншого вибору», — відповів дракон.
«Хіба? Ти міг би спочатку спитатися в нього дозволу».
«І дати йому можливість підготуватись? Ні. Що зроблене, те зроблене. Облиш це, Аріє».
«Як я можу облишити? Ти вразив його самолюбство. Спробуй помиритися з ним. Небезпечно мати серед ворогів кота-перевертня».
«Мати ворога-дракона ще небезпечніше, ельфійко. Залиш усе, як є».
Ерагон кинув на Арію стурбований погляд. Тон Глаедра непокоїв його, але Вершник не знав, що із цим робити.
«Тепер, Ерагоне, — мовив золотий дракон, — чи не дозволиш ти мені дослідити спогади про твою розмову із Солембумом?»
«Якщо хочеш… Але… навіщо? Ти ж однаково забудеш усе».
«Може, так, а може, й ні. Подивимось, — сказав Глаедр, а потім звернувся до Арії: — Відокрем, будь ласка, свій розум від наших і не дозволяй спогадам Ерагона втручатись у твою свідомість».
«Як скажеш, Глаедре-ельдо».
Поки Арія говорила це, музика її думок віддалялась від Ерагона все більше й більше. За мить настала тиша.
Тоді Глаедр звернувся до Вершника.
«Показуй!» — скомандував він.
Відганяючи тривогу, Ерагон подумки повернувся до того моменту, коли Солембум уперше ввійшов до його намету й стрибнув на ліжко. Він почав згадувати все, що сталося між ними потім. Тим часом свідомість Глаедра злилася зі свідомістю Вершника так тісно, що дракон ніби знову переживав ці події разом з ним. Це відчуття було не надто приємне. Ерагонові здавалося, що він і дракон — то два різні зображення, помилково втиснуті на один бік монети.
Нарешті Ерагон закінчив свої спогади. Глаедр вилучив щось із його розуму, а звертаючись до Арії, сказав:
«Коли я раптом забуду, прокажи мені ось ці слова: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“. Це місце на Вройнгарді… Воно мені знайоме. Або колись було знайоме. Це було щось важливе, щось…»
На якусь мить думки дракона стали бліді-бліді, так, наче їх оповив туман, ховаючи від стороннього погляду.
«Ну, то що? — спитав Глаедр, повертаючись до свого безцеремонного тону. — Чому ми гаємо час? Ерагоне, покажи мені свої спогади».
«Я вже показав».
Глаедр іще не встиг нічого відповісти, як Арія сказа-«Глаедре, згадай: „Андуме і Фіронмас на пагорбі скорботи, і їхні тіла подібні до скла“».
«Як… — почав був Глаедр, а потім гаркнув так люто, що Ерагон не здивувався б, якби почув цей звук насправді.— Ненавиджу заклинання, які порпаються в чиїйсь пам’яті!.. Це найгірша форма магії, яка завжди несе хаос і плутанину. Мабуть, це через них у добрій половині випадків члени однієї родини вбивають один одного, навіть не розуміючи цього».
«А що означає фраза, яку ти використав?» — спитала Сапфіра.
«Вона щось означає тільки для мене й Оромиса. Саме тому я її й використав — ніхто не знав би про цю фразу, крім тих, кого я сам про неї повідомив».
— Виходить, заклинання справді існує,— зітхнула Арія. — Тоді, гадаю, тобі треба вирушати на Вройнгард. Нерозумно було б ігнорувати щось аж таке важливе. Принаймні нам треба дізнатися, який павук сидить у центрі цієї павутини.
«Я також полечу з вами, — сказав Глаедр. — Якщо хтось хоче заманити тебе в пастку, він не буде готовий битися з двома драконами замість одного. Після падіння Вершників Вройнгард став небезпечним місцем, і я не хочу, щоб ти став жертвою якогось прадавнього зла».
Ерагон мовчав, помітивши в погляді Арії дивну глибоку тугу. Нарешті він зрозумів, що вона теж хотіла б вирушити разом із ними.
— Сапфіра летітиме швидше, якщо нестиме тільки одну людину, — тихо сказав він.
— Знаю… Просто мені завжди хотілося відвідати місце, де жили Вершники.
— Я знаю, що ти це зробиш… колись. Вона кивнула:
— Колись.
Ерагон трохи посидів мовчки, збираючись із думками й розмірковуючи про все, що потрібно зробити до того, як він, Сапфіра й Глаедр вирушать у дорогу. Потім він глибоко вдихнув і підвівся з ліжка.
— Капітане Гарвене! — покликав він. — Зайдіть до нас, будь ласка!