— Ласкаво просимо до Урубейна, Насуадо, донько Аджихада, — сказав чоловік на стільці.— Ласкаво просимо до моєї домівки під цим стародавнім пасмом гір. Минуло багато часу відтоді, як останній високий гість ушанував нас своєю присутністю. Досі я був зайнятий справами далеко звідси. Та запевняю вас, що з цього моменту я не буду нехтувати своїм обов’язком хазяїна.
Аж тепер нотка погрози на мить зринула в його голосі, немов кіготь хижака.
Насуада жодного разу не бачила Галбаторікса на власні очі. Бачила, звісно, портрети, чула розповіді про нього… Але голос цього чоловіка звучав так владно, що вона ні хвильку не сумнівалася в тому, що це був справді король.
І акцент, і манера говорити видавали в ньому іншого, так, ніби мова, якою він розмовляв, не була для нього рідна. Звісно, різниця була майже невловима, але вона все-таки існувала. Мабуть, вирішила Насуада, це тому, що за роки його життя мова встигла змінитися. Принаймні таке пояснення здавалося найбільш прийнятним, оскільки його манера говорити нагадувала їй… ні, ні, вона нічого не нагадувала.
Король тим часом нахилився вперед, і дівчина відчула на собі його пильний погляд.
— А ти молодша, ніж я гадав. Я чув, що ти недавно стала повнолітньою. Та все одно ти ще дитина. Зрештою, сьогодні більшість людей здаються мені дітьми: пустотливими, самовдоволеними, відчайдушними дітьми, які не знають, чого вони хочуть, дітьми, які потребують старих мудрих наставників.
— Таких, як ти? — спитала Насуада не надто чемно.
Король засміявся:
— А ти гадаєш, було б краще, якби нами правили ельфи? Я єдиний з нашої раси, хто може тримати їх у покорі. Для них навіть наші найдревніші старці здаються зеленими молодиками, котрі не можуть жити відповідальним дорослим життям.
— Таким вони вважають і тебе, — Насуада не знала, звідки береться її мужність, але почувала себе сильною й непокірною. Вона вирішила говорити прямо, незалежно від того, подобається це королю чи ні.
— Я тебе зрозумів. Але мені належить значно більше років, ніж триває моє життя. Мені належить пам’ять сотень людей, безліч чужих життів: любові, ненависті, битв, перемог, поразок, вивчених уроків, зроблених помилок… І все це зберігається в моєму розумі й дає мені свою мудрість. Я пам’ятаю еонів. У всьому світі немає істоти, схожої на мене, навіть серед ельфів.
— Хіба це можливо? — прошепотіла Насуада. Король підсунув стілець ближче:
— Не прикидайся, Насуадо. Я знаю, що Глаедр віддав своє серце сердець Ерагонові й Сапфірі й що зараз воно там, у варденів. Ти розумієш, про що я?
Дівчина стримала хвилю страху. Та обставина, що Галбаторікс заговорив з нею — нехай мимохідь — про джерело своєї сили, позбавляла її навіть примарної надії на те, що він її відпустить.
Король на мить замовк, а потім показав рукою на кімнату:
— Але перш ніж ми продовжимо, ти маєш дещо знати про історію цього місця. Так ось. Коли ельфи вперше вторглися в цю частину світу, вони знайшли глибоко в скелях, що простягалися поряд з рівнинами, ущелину. Скелі були потрібні їм як захист від драконів, а от ущелину вони цінували зовсім з іншої причини. Неждано-негадано вони з’ясували, що випари, які підіймаються з дна ущелини, дозволяють тим, хто засинає тут, передбачати майбутнє. Отож, понад дві з половиною сотні років тому ельфи побудували цю кімнату над ущелиною, і провидиця приходила сюди жити багато-багато років навіть тоді, коли ельфи вже покинули Ілірею. Вона сідала ось тут, де зараз лежиш ти, і марила тим, що повинно було відбутися. Але з плином часу повітря втратило свою силу, і провидиця та її служителі покинули ці місця. Ніхто не може напевно сказати, ким вона була й куди пішла. У неї не було навіть імені, окрім титулу провидиці, а деякі розповіді про неї схиляють мене до думки, що вона не була ані ельфом, ані гномом, а якоюсь зовсім інакшою істотою. Під час її перебування тут це місце, як ти вже, мабуть, здогадалася, називали Кімнатою Провидиці. А зараз провидиця — ти, Насуадо, донько Аджихада.
Галбаторікс розвів руками:
— І тут немає ради. Той, хто засне на цьому твердому камінні, стає останнім провидцем. Звісно, багато хто вважає долю провидця надто тяжкою, та врешті-решт ніхто не відмовляється. І ти не виняток.
Ніжки стільця знову ковзнули по підлозі, і Насуада відчула біля свого вуха теплий подих Галбаторікса.