«Яка дивна штука життя, — подумав Ерагон. — От, скажімо, що краще: залишатися там, де ти народився, і знати про цю місцину все на світі чи повсякчас мандрувати все новими й новими землями? Побачити всю землю чи ніколи не розлучатися з тим її клаптиком, на якому ти народився?»
Юнак не знав відповіді на ці питання. Але він пам’ятав слова Оромиса про те, що весь світ можна відтворити з найдрібнішої піщинки, якщо тільки досконало її вивчити.
Хребет — то були високі гори. Стрімчасті вершини ще й досі височіли на добру тисячу футів над Сапфірою, коли вона пролітала між ними, прямуючи вузькими міжгір’ями й долинами. Час від часу вона мусила злітати вище, щоб поглянути, чи є попереду шлях, і, коли вона так робила, перед очима Ерагона розлягалися величезні простори. І ці безкінечні гори нагадували йому зуби, що прорізались із коричневих ясен землі.
Зараз Сапфіра пролітала над доволі глибокою долиною. На її дні Ерагон помітив галявину, по якій звивався струмок. А на краю галявини було щось схоже чи то на коней, чи на намети, сховані під важкими кронами хвойних дерев, що ними густо заросли схили сусідніх гір. Одинокий вогник то з’являвся, то зникав між гіллям, ніби якась крихітна золотава крапелька на темному тлі. А ще юнак побачив якусь постать, котра незграбно рухалась від струмка. Ця постать здалася йому незвично великою, як на людину.
«По-моєму, я бачив ургала», — сказав Ерагон.
«Де?» — спитала Сапфіра.
«Он там, на галявині позаду нас. Шкода, що в нас немає часу. Я б хотів побачити, як вони живуть».
Сапфіра пирхнула. Потік гарячого диму вирвався з її ніздрів й огорнув клубком її шию та Вершника:
«Вони можуть не дуже чемно повестися з драконом і Вершником, які без попередження приземляться на їхній території».
Ерагон закашлявся і почав моргати — його очі сльозились.
«Бачу, ти проти».
Сапфіра нічого на те не відповіла, але смужка диму перестала виходити з її ніздрів і незабаром повітря навколо стало чисте.
Збігло ще трохи часу. Ерагон помітив, що обриси гір йому наче як знайомі, а коли Сапфіра нарешті проминула велику ущелину, він зрозумів, що вони летять по шляху, який веде до Тейрма. Це був той шлях, по якому він двічі їздив верхи на конях разом із Бромом. Тут нічого не змінилось. Шлях був таким, яким запам’ятав його Ерагон: західний рукав річки Тоарк так само стрімко ніс свої води в далеке море, а поверхня річки була рясно посмугована білими гребінцями в тих місцях, де валуни перекривали течію. Відлюдна дорога вздовж річки, якою вони з Бромом колись їхали, була такою ж вузенькою, ледве чи ширшою за оленячу стежку. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті дерева, біля яких вони зупинялися на привал.
Сапфіра повернула на захід униз по річці й летіла доти, доки гори не змінились мокрими від дощу полями. Тоді вона повернула трохи на північ. Ерагон не питав, чому вона вирішила змінити курс — він був упевнений, що дракон ніколи не втрачає належних орієнтирів, навіть у безпросвітно темну ніч або в глибині підземелля Фартхен Дура.
Сонце було вже на вечірньому прузі, коли вони вилетіли з Хребта. На землю спадали сутінки. Тепер Ерагон думав про те, як заманити Галбаторікса в пастку й знищити його. Трохи згодом до роздумів Вершника долучився й Глаедр. Разом вони розробляли різні стратегії, вправлялися в атаці й захисті. Сапфіра теж брала в цьому участь, але тільки почасти, оскільки політ не дозволяв їй зосереджуватися на чомусь іншому. Так минав час.
«А чи може Елдунарі, що його Вершники сховали від Галбаторікса, бути в Склепі Душ?» — спитав Ерагон у Глаедра, дивлячись на холодні білі зорі.
«Ні,— не вагаючись, відповів Глаедр. — Цього не може бути. Якби Враель схвалив такий план, Оромис і я неодмінно знали б про це. Зрештою, якби хоч одне з Елдунарі залишилось на Вройнгарді, ми, поза сумнівом, знайшли б його, коли повертались обшукувати острів. Сховати живу істоту не так легко, як здається. Чому? Дуже просто. Якщо їжак згортається в клубочок, це ще не означає, що він став невидимий. Чи не так? І розум теж не зникає. Ти можеш захистити свої думки від інших, але твоя присутність усе одно буде відчутна для того, хто тебе шукатиме. Тут навіть закляття не допомогло б — у нас були спеціальні амулети».