«А чому захисні закляття не вберегли його?» Здавалося, що Глаедр важко зітхнув.
«Це й досі загадка. До того часу, Ерагоне, ніхто не міг цього робити, і з тих, хто залишився живим, лиш Галбаторікс знає всі свої секрети. Закляття не повинно було діяти безпосередньо на Оромиса — воно мало опутати тільки його розум, точніше, енергію навколо нього або його зв’язок із цією енергією. Ельфи вивчали магію з давніх-давен, та навіть вони не цілком розуміють, як матеріальний світ взаємодіє з нематеріальним. Це загадка, і мені здається, ми ніколи її не розгадаємо. Можливо, духи знають більше за нас про матеріальне й нематеріальне, бо вони самі нематеріальні, але мають здатність перетікати в матерію в образі Тіні.
Та що б воно там не було насправді, наслідки виявились тяжкими: Оромис створив своє закляття і звільнив нас, але це коштувало йому надмірних зусиль — у нього почалися судоми. Більше він уже ніколи не міг використати таке могутнє закляття. Тим паче, що його тіло вразила якась недуга, котра давно звела б його в могилу, якби він не був аж такий вправний у магії. Ця недуга була в Оромиса ще й до того, як нас захопили в полон Кіаланді та Формора, але коли він переніс наші тіла, недуга почала даватися взнаки. В іншому разі, Оромис не відчував би її ще багато-багато років.
Коротко кажучи, Оромис упав на землю. Тепер він був так само безпорадний, як дракон, що тільки-но вилупився з яйця. Тим часом Формора на своєму драконі — потворному коричневому створінні — уже полетіла до нас, а за нею мчав Кіаланді. Я прикрив Оромиса й напав на них. Якби наші вороги зрозуміли, що він безсилий, вони неодмінно проникли б у його розум і підкорили б його. Отож мені треба було відволікати їх, доки Оромис не відновить сили… Ніколи в житті я не бився важче, ніж того дня. Їх було четверо проти одного мене… Та ні! їх було п’ятеро, якщо рахувати й Агаравеля. Обидва дракони — коричневий у Формори та фіолетовий у Кіаланді — були менші за мене, хоч мали дуже гострі зуби й спритні кігті. Та моя лють надала мені такої сили, що обох їх я важко поранив… А той Кіаланді був просто дурень. Ні з того ні з сього, він підійшов до мене так близько, що я дістав його своїми довгими кігтями, схопив і щосили пожбурив у його власного дракона, — кажучи це, Глаедр пожвавішав. — Його магія не захищала від цього, тож один із шипів на спині фіолетового дракона проткнув його… Я міг тоді його вбити, якби коричнева потвора не змусила мене відступити.
Отак я бився хвилин п’ять… А потім почув, як Оромис кричить, мов, нам пора тікати звідси. Тоді я кинув камінюччя в морди моїх ворогів, повернувся до Оромиса, підхопив його пазурами й полетів з Едур Нароха. Кіаланді та його дракон не могли нас переслідувати, а от Формора на своєму коричневому кинулась за нами.
І вони таки наздогнали нас приблизно за милю від сторожової вежі. Кілька разів ми зближались, і щоразу, коли коричневий підлітав під мене знизу, я бачив, як Формора пробувала вдарити мечем по моїй правій лапі. Мабуть, вона хотіла змусити мене відпустити Оромиса, а може, просто вбити його. Тоді я крутнувся, щоб уникнути удару, і замість правої лапи її меч рубонув мені по лівій».
Спогади, що промайнули у свідомості Глаедра, були тяжкі й такі холоднющі, ніби меч Формори був викуваний із льоду, а не зі сталі. Від цього відчуття Ерагонові ледь не стало зле. Вершник якось судомно глитнув повітря й міцніше вхопився за сідло, вдячний долі за те, що із Сапфірою було все гаразд.
«Боліло менше, ніж можна собі уявити, — на диво спокійно продовжував Глаедр, — але я знав, що не зможу довго летіти. Тоді я різко звернув і подався вбік Іліреї з такою швидкістю, яку тільки могли витримати мої крила. Можна сказати, що удар Формори не пішов їй на користь, бо тепер мені стало наче як легше і я нарешті таки зумів відірватися від коричневого й утекти.
Звісна річ, якби це було раніше, Оромис зміг би зупинити кровотечу, але тепер він був надто слабкий навіть для того, щоб зв’язатися з Враелем або іншими Вершниками й попередити їх про плани Галбаторікса. Ми знали, що тільки-но Кіаланді та Формора повідомлять Галбаторікса про те, що сталося, він одразу ж нападе на Ілірею. Тим часом якби він забарився, це дало б нам можливість як слід підготуватись, бо, попри всю його могутність, несподіванка все ще була тоді його найсильнішою зброєю.
Та коли ми прибули до Іліреї, то з жахом побачили, що там залишилось усього лиш декілька представників нашого ордену. Поки нас не було, багато хто полетів на пошуки Галбаторікса, а решта — на Вройнгард, щоб порадитися з Враелем. Тоді ми почали говорити тим, хто залишився, що над нами нависла смертельна загроза, що треба якнайшвидше попередити Враеля й інших старших драконів та Вершників. Але вони спершу не хотіли вірити в те, що Галбаторікс насмілиться напасти на Ілірею. І, тільки побачивши наші рани, вони потроху заворушились. Принаймні вони вирішили, що всі Елдунарі Алагезії треба зібрати й відправити для зберігання на Вройнгард.