«Ти ніколи раніше не була на Вройнгарді,— стояв на своєму Глаедр. — Якщо буде шторм, то він занесе тебе далеко в море, а може статися й щось гірше. Хіба один дракон загинув через свою надмірну самовпевненість? Вітер не твій друг, Сапфіро. Він може допомогти тобі, а може й знищити тебе».
«Я не мала дитина, щоб ти розказував мені про вітер!»
«Ясна річ. Але ти ще молода, і я не думаю, що ти готова до цього».
«Інший шлях займе дуже багато часу!»
«Може, й так, але краще дістатися туди пізніше, ніж не дістатись узагалі».
«Про що це ви там говорите?» — спитав Ерагон. Сапфіра нічого не відповіла, але пісок під її передніми лапами зашарудів — вона глибоко занурила в нього свої кігті.
«Нам треба вирішити одне питання, — мовив Глаедр. — Звідси Сапфіра може полетіти або прямо на Вройнгард, або спершу вздовж берегової лінії на північ, до найближчої до острова точки материка, а вже звідти повернути на захід і перетнути море».
«А який шлях коротший?» — спитав Ерагон, попри те що відповідь була надто очевидна.
«Летіти навпростець», — сказала Сапфіра.
«Але якщо вона так зробить, тоді доведеться весь час летіти над водою», — зауважив Глаедр.
«Не далі, ніж від табору варденів сюди, — огризнулась Сапфіра. — Чи я помиляюсь?»
«Але ти вже втомлена, і якщо буде шторм…»
«Тоді я буду літати навколо нього!» — роздратовано сказала Сапфіра й пирхнула, випустивши з ніздрів цівку синьо-жовтого вогню.
Вогонь, здається, трохи засліпив Ерагона.
«Ой, — мовив Вершник, — тепер я нічого не бачу, — він протер очі, намагаючись зробити так, щоб зникли барвисті кола. — А що, летіти прямо справді так небезпечно?»
«Та звісно!» — Глаедр потроху дратувався.
«Скільки часу потрібно, — спитав Вершник, — якщо летіти вздовж берегової лінії?»
«Десь півдня, — відповів Глаедр, — може, трохи більше».
Ерагон мовчки почухав підборіддя і втупився поглядом у чорну далечінь. Так вони й сиділи.
«Ти справді можеш це зробити?» — нарешті озвався Вершник, глянувши на Сапфіру.
Вона повернула шию й подивилася на нього своїм великим оком. Її зіниця все ширшала й ширшала, аж доки не стала майже кругла. Вона була величезна й чорна. Ерагон подумав, що міг би залізти туди всередину й зникнути назавжди.
«Я впевнена, що можу це зробити», — сказала Сапфіра.
Вершник кивнув і в задумі провів рукою по волоссю:
«Ну, що ж… У нас є шанс зробити це… Глаедре, якщо буде потрібно, зможеш їй підсобити?»
Старий дракон трохи помовчав, а потім від нього долинули якісь дивні наспіви — так наспівувала Сапфіра, коли їй було приємно або весело.
«Чудово, — сказав Ерагон. — Якщо вже ми спокушаємо долю, то не будемо сперечатися через це. Перетнімо море — і все».
Питання було вирішене. Ерагон заліз у сідло Сапфіри, а та одним стрибком залишила позаду безпечну тверду землю й полетіла над бездоріжжям хвиль.
ЗВУК ЙОГО ГОЛОСУ, ДОТИК ЙОГО РУК
— А-х-х-х!
— Присягнеш мені на вірність прадавньою мовою?
— Ніколи!
Його питання і її відповідь стали свого роду ритуалом. Питання-відповідь, питання-відповідь — як у дитячій грі, з тією лиш різницею, що цю гру вона вже програла, навіть якщо виграє.
Ці ритуали були одним-єдиним, що дозволяло Насуаді не збожеволіти. Завдяки їм вона наводила такий-сякий лад у своєму світі, мала змогу переноситися з одного моменту до наступного, вони давали їй можливість втриматися за щось, коли все інше було далеко від неї. Обряди думки, обряди дії, обряди болю й розради — усе це була та основа основ, від якої залежало її життя. Без них вона б загубилася, як вівця без пастиря, як ревно віруючий, що втратив віру… як Вершник без свого дракона.
На біду, цей своєрідний ритуал завжди закінчувався однаково — дотиком розпеченого заліза.
Насуада скрикнула й прикусила язик — її рот наповнився кров’ю. Тоді вона кашлянула, намагаючись очистити горло, та крові було так багато, що дівчина почала захлинатись. Її легені горіли від нестачі повітря, візерунки на стелі попливли й зблякли, її пам’ять відключилась, і нічого більше не було, навіть темряви. За якийсь час Галбаторікс почав розмовляти з нею, доки залізо потроху набувало червонястого кольору. Це теж стало одним з їхніх ритуалів.
Він зцілив їй язик. Принаймні вона почала думати, що це був він, а не Мертаг, після того як король сказав:
— Цього не станеться, якщо ти не зможеш говорити, чи не так? Як же я тоді дізнаюся, коли ти будеш готова служити мені?
Король сів праворуч від неї, як і колись. Сів так, що вона могла бачити лиш тінь його постаті, схованої під довгим важким плащем.