Вона стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру, її м’язи почало трясти, попри всі її зусилля заспокоїти їх. Металевий прут дряпнув по краю жаровні, коли Мертаг витягав його. Він повернувся до неї обличчям, а вона, мов зачарована, дивилась на розпечений кінець залізяки. Потім вона глянула в очі Мертага й побачила, що вони сповнені почуття провини й відрази до самого себе. Глибока скорбота лягла їй на душу.
«Які ж ми дурні,— подумала вона. — Які нещасні дурні…»
Та в неї не було вже сили думати ні про що. Вона повернулася назад до своїх старих затертих ритуалів, чіпляючись за них, щоб вижити, так, як потопельник чіпляється за соломину.
Коли Мертаг і Галбаторікс нарешті пішли, ще було так боляче, що все, що вона могла — розглядати візерунки на стелі й напружити всі сили, щоб не плакати. Насуада обливалась потом і тремтіла весь час, ніби в гарячці. Вона не могла зосередитися на чомусь більше кількох секунд. Біль від опіків не стихав, ніби їх хтось навмисне роз’ятрював, а серце калатало, мов дзвін.
Насуада заплющила очі й зосередилася на повільному диханні — так вона пробувала заспокоїти своє тіло.
Дивно, але коли Галбаторікс і Мертаг уперше прийшли до неї, вона була набагато сміливіша. Вона проклинала їх, знущалася з них і робила все можливе, щоб образити їх бодай словом. Однак руками Мертага Галбаторікс змусив її страждати за свою зухвалість, і незабаром вона якось втратила смак до відкритого спротиву. Залізо зробило її боязкою, одне лише нагадування про нього змушувало її згортатись у маленьку кульку. Принаймні під час їхнього останнього візиту Насуада намагалась якомога менше говорити — аж до того необережного спалаху гніву.
Вона пробувала перевірити слова Галбаторікса, з’ясувати, чи бува не брешуть їй вони з Мертагом. Вона ставила їм питання про управління Імперією, про ті факти, що повідомили її вивідачі, але Галбаторікс не відав, що вона про них знає. Наскільки Насуада могла зрозуміти, Галбаторікс і Мертаг казали їй правду, хоч це й не було підставою довіряти всьому, що говорив король. Що ж до Мертага, то вона губилась у здогадах. Коли він був із королем, вона не вірила його словам, та коли він був один…
Через кілька годин після перших болісних відвідин короля Гаттбаторікса, коли Насуада нарешті поринула в неглибокий тривожний сон, Мертаг прийшов один у Кімнату Провидиці. Здається, він був напідпитку. Він став біля каменя, на якому вона лежала, і подивився на неї таким дивним болісним поглядом, що Насуада геть не зрозуміла, що він хоче робити.
Потім він відвернувся, пішов до найближчої стіни й сів на підлогу, впершись колінами в груди. Його довге кучеряве волосся приховувало більшу частину обличчя, а з розідраних пальців на правій руці текла кров… Посидівши мовчки й нерухомо кілька хвилин, він засунув руку в кишеню своєї куртки й щось витягнув звідти. Це була невелика кам’яна пляшечка. Мертаг зробив з неї кілька ковтків і раптом почав говорити.
Він говорив — вона слухала. У неї не було вибору. Але вона не дозволяла собі вірити в те, що він говорив. Принаймні спершу. Насуада була переконана, що все, що він говорив, було звичайною облудою, щоб завоювати її довіру.
А Мертаг почав розповідати їй якусь химерну історію про людину, котра потрапила в біду, і хтось на ім’я Торнак дав їй гарні поради щодо того, як чесний чоловік повинен жити. Насуада була не в змозі зрозуміти, чи був той Торнак другом, слугою, далеким родичем, чи кимось іншим, але було очевидно, що він важив для Мертага дуже багато. Потім він замовк, а за якийсь час знову сказав:
— Галбаторікс хотів тебе вбити. Він знав, що Елва не охороняє тебе як слід, тому й вирішив, що це слушний час, щоб убити тебе. Я дізнався про це випадково. Мені довелося бути з ним, коли він віддавав наказ Чорній Руці,— Мертаг похитав головою. — Це моя вина, бо саме я переконав його, що тебе слід привезти сюди. Йому це сподобалось. Він знав, що ти заманиш сюди Ерагона набагато швидше. Це був єдиний варіант, щоб він не вбивав тебе. Прости мені, мені дуже шкода, — і він закрив обличчя руками.
— Я хотіла б бути мертвою.
— Я знаю, — сказав він хрипким голосом. — Ти простиш мені?
Насуада нічого не відповіла. Слова Мертага лиш бентежили її. Чому він так переймається тим, щоб урятувати їй життя? І що він хоче натомість?
Мертаг трохи помовчав, а потім то з іронією, то із сумом почав розповідати їй про своє виховання при дворі Галбаторікса, про недовіру та ревнощі, з якими він зіткнувся, про те, як хтось із вельмож намагався використати його, щоб завоювати прихильність короля, про тугу за своєю матінкою, яку він ледь-ледь пам’ятав. Двічі він згадував також Ерагона — мовляв, мазунчик долі, та й більш нічого: