Ерагон схопився за край сідла, щоб не впасти, і нахилився вперед. Лопотіння крил Сапфіри трохи розігнало покривало туману, та Вершник усе одно не бачив того, що так налякало Глаедра. Тоді він спробував побачити це розумом…
Із глибини, прямісінько під Сапфірою, і значно швидше, ніж Ерагон міг повірити, піднімалося щось холодне й величезне, сповнене хижого ненаситного голоду. Тоді він спробував налякати його, прогнати геть, але марно. Здавалось, що ця істота просто не помічає його зусиль. У дивовижних печерах її свідомості Вершник бачив спогади про незліченні роки, проведені на самоті в крижаному морі, і в ролі мисливця, і в ролі жертви.
Ерагон по-справжньому злякався і вже почав намацувати руків’я Брізінгра, коли Сапфіра нарешті-таки вирвалася з обіймів води й почала злітати в повітря.
«Сапфіро! — крикнув Вершник. — Швидше!»
Дракон повільно набирав висоту. Аж раптом цілий стовп води здійнявся вслід за ними, і в ньому Ерагон побачив блискучі сірі щелепи. Вони були такі великі, що могли запросто проковтнути цілком коня разом із верхівцем, і всіяні сотнями блискучих білих зубів.
Сапфіра різко повернула вбік, намагаючись уникнути зяючої пащеки, і зачепила стовп води краєм крила. І вже за мить Ерагон почув, як істота клацнула щелепами. Її голчаті зуби пройшли за кілька сантиметрів від хвоста дракона.
Після цього потвора ніби зависла в повітрі, потім почала повільно падати у воду, відкривши більшу частину свого тіла. Голова істоти була велика й костиста. Так само костисті гребені стирчали над її очима, а із зовнішнього боку кожного росли якісь липкі завитки, футів шість у довжину. Шия істоти нагадувала величезну хвилясту змію. Тулуб був гладенький і виглядав неймовірно міцним. Пара схожих на весла плавців тріпотіла в повітрі…
Істота впала у воду — і другий, іще більший стовп бризок здійнявся угору. А перед тим, як хвилі зімкнулись над тілом монстра, Ерагон устиг побачити його око. Воно було чорне, мов крапля дьогтю, і світилося лютою ненавистю й розчаруванням. Ерагон здригнувся всім тілом — зараз він хотів би опинитися де завгодно, навіть у центрі Хадарацької пустелі, аби тільки бути подалі від цієї жахливої істоти.
Серце Вершника калатало, наче дзвін. Якийсь час він сидів, мов скам’янілий, а потім потроху-потроху розслабив руку, що стискала Брізінгр, і впав на передню частину сідла.
«Що то було?» — ледь ворушачи губами, спитав Ерагон.
«Нідвал», — відповів Глаедр.
Ерагон звів брови докупи. Він не пам’ятав, чи читав про щось таке в Елесмері.
«Нідвал?! Що це за потвора?»
«Вони дуже рідкісні, і про них мало хто знає,— пояснив старий дракон. — Для моря вони те саме, що й фангхури для повітря. І ті й інші — родичі драконів. І хоч зовні ми дуже несхожі на нідвалів, вони ближчі до нас, ніж верескливі фангхури. Вони дуже розумні й мають у грудях щось схоже на Елдунарі. Ми гадаємо, що саме це дозволяє їм довго залишатися під водою та ще й на великій глибині».
«Вони вогнедишні?»
«Ні, але, як і фангхури, вони часто використовують силу свого розуму, щоб спіймати здобич, і не один дракон відчув на собі їхню міць».
«Вони їдять своїх родичів?» — спитала Сапфіра.
«Для них ми чужаки, — відповів Глаедр. — Але вони й справді їдять своїх родичів. І це одна з причин, чому їх залишилося так мало. Вони не цікавляться тим, що відбувається за межами зони їхнього проживання, і всі спроби порозумітися з ними зазнали невдачі. Дуже дивно бачити одного з них так близько від берега. Був час, коли вони жили тільки на відстані кількох днів польоту від землі, там, де море дуже глибоке. Здається, вони виросли, а може, втратили страх після падіння Вершників».
Ерагон знову здригнувся, згадавши те, що він побачив у розумі нідвала.
«А чому ані ти, ані Оромис ніколи не розповідали нам про них?» — спитав Вершник.
«Ми багато про що не розповідали тобі, Ерагоне, — трохи сумно відповів Глаедр. — У нас було обмаль часу, і його варто було витратити на те, щоб озброїти тебе проти Галбаторікса, а не проти кожної темної істоти, яка полює на неозорих просторах Алагезії».
«А чи багато істот, схожих на нідвала, про яких ми нічого не знаємо?»
«Ні, небагато».
«А ти розкажеш нам про них, Ебрітхілю?» — спитала Сапфіра.
«Розкажу… Але я хочу домовитися з вами про одну річ… З тобою, Сапфіро, і з тобою, Ерагоне. Давайте почекаємо тиждень, і, якщо ми залишимось живі та здорові, обіцяю, що із задоволенням витрачу найближчі десять років на те, щоб розказати вам про все, що бачив за життя. Зокрема, про силу-силенну різних жуків. Але спершу ми повинні зосередитись на своєму завданні. Ви згодні?»