Аж раптом Глаедр сказав:
«Сапфіро, там… праворуч від нас… Ти бачиш це?»
Ерагон теж підвів голову і якийсь час моргав, доки його очі не призвичаїлись до яскравого світла.
За кілька миль на північ із хмар піднімалось кільце гір. Їхні вершини були вкриті снігом і кригою, і вони нагадували якусь старовинну зубчасту корону, що лежить на ковдрі з туману. Східні вершини сяяли у світлі вранішнього сонця, тимчасом як західні ховалися в довгих синіх тінях. Вони були наче похмурі кинджали на хвилястій білосніжній рівнині.
Ерагон сів прямо, насилу вірячи, що їхня подорож наближається до кінця.
«Це, — сказав Глаедр, — Арас Телдуін, вогняні гори, які охороняють серце Вройнгарду… Лети швидше, Сапфіро, нам іще багато чого треба зробити».
ЗЕМЛЯНІ ЛИЧИНКИ
Вони наздогнали її в тому місці, де перетиналися два однакові коридори — обидва з колонами й смолоскипами на стінах. А ще там була емблема Галбаторікса: червоні вимпели на підшипнику, що крутився у золотавому полум’ї.
Насуада не була аж так упевнена, що їй пощастить утекти. Та невдача все ж таки дуже розчарувала її. У всякому разі, до того, як її впіймають, вона сподівалася пробігти більше.
Усю дорогу, доки солдати тягли її назад у камеру, вона щосили впиралася. І попри те, що дужі чоловіки були в нагрудниках і нарукавниках, їй усе-таки вдалося подряпати їм пики й покусати руки. А крім того, двох із них вона добряче поранила.
Коли солдати ввійшли до Кімнати Провидиці й побачили, що Насуада зробила з тюремником, вони аж скрикнули від жаху. Намагаючись не вступати в кров, вони дотягли втікачку до кам’яної плити, міцно прив’язали й пішли геть, залишивши її наодинці з небіжчиком.
Насуада смикнулась туди-сюди й скрикнула від досади, сердячись на себе за те, що все так невдало вийшло. У ній усе ще кипіло від надміру почуттів, коли вона глянула на вбитого. Його обличчя мало такий вираз, що їй здалося, наче він звинувачував її. Насуада швидко відвела очі — вона не могла дивитись на нього…
Після того як дівчина вкрала ложку, вона годинами заточувала кінець її ручки об кам’яну плиту. Ложка була виготовлена з м’якого заліза, тому робити це було не так уже й важко.
Насуада думала, що до неї прийдуть Галбаторікс і Мертаг. Натомість прийшов тюремник з підвечірком. Він почав розстібати їй наручники, щоб відвести в туалет. І щойно чолов’яга звільнив її ліву руку, вона щосили увігнала загострений кінець ложки йому в горлянку. Тюремник скрикнув. Це був жахливий різкий крик, схожий на вереск свині на бойні. Він тричі крутнувся, розмахуючи руками, а потім упав на підлогу. З рота йому пішла піна. Тіло почало судомно здригатись. Насуаді здалося, що все це триває безкінечно довго.
На серце їй упав жаль. Щось підказувало Насуаді, що цей чоловік не міг бути злою людиною. Ні, він був простий. І вона скористалася цим. Саме тому її мучили докори сумління. Та чи був у неї інший вибір? Вона зробила те, що повинна була зробити. І хоча зараз дівчина й почувалася винною, вона була переконана, що вчинила правильно.
Поки бідолаха конав, Насуада розстебнула інші ремені й зістрибнула з каменюки. Сяк-так пересиливши себе, вона висмикнула ложку з горлянки тюремника — та вискочила, наче пробка з діжки. Бризнула кров, змусивши Насуаду відскочити вбік.
Дівчина лайнулась, вибігла з Кімнати Провидиці, за дверима якої стояло двоє охоронців. Ті отетеріли від несподіванки. З ними в Насуади не виникло жодних проблем, бо вона застала їх зненацька. Того, що був праворуч, вона вбила так само, як і тюремника, скориставшись ложкою. А потім, вихопивши кинджал з-за його пояса, кинулась на іншого, який хотів уже бігти, щоб здійняти тривогу. Та йому не вдалося цього зробити — відбити списом удар кинджала він не зумів і вже за мить упав на підлогу.
Але на цьому все для Насуади й закінчилось. Чи то спрацювали заклинання Галбаторікса, чи то просто її спіткала невдача, але тут-таки вона зіштовхнулася лобом у лоб з п’ятьма солдатами, які й затримали її.
Минуло десь із півгодини, перш ніж вона почула, як до дверей її камери, гупаючи залізними підборами чобіт, наближаються якісь люди. То був Галбаторікс і кілька його охоронців. За хвилину вони були вже в камері.
Як і раніше, король зупинився так, щоб Насуада не могла його бачити — висока темна тінь із незграбною головою.
— Як це сталося? — холодно спитав король. Тієї ж миті солдат з пером на шоломі підбіг до Галбаторікса, став перед ним на коліно й простягнув заточену ложку: