Тим часом земляна личинка зупинилася біля ліктя й знову пропищала своє «скрі-скрі». За мить товстеньке тіло без кінцівок стислося й підстрибнуло десь на чотири-п’ять сантиметрів угору, опинившись на внутрішній частині ліктя. Тут личинка розпалась на десять дрібних яскраво-зелених багатоніжок. Вони стали копошитись на руці, обираючи собі місце, щоб уп’ястися своїми гострими щелепами в тіло дівчини й залізти під шкіру…
Біль був надто сильний, щоб можна було витримати його. Насуада навіть не намагалася з ним боротись — вона просто щосили закричала в стелю. Та мука не стала від того легшою ані на крихту. Може, розпечене залізо палило й болючіше, але краще було б воно, бо залізо — безлике, мертве й передбачуване. А ці земляні личинки… Коли ти знаєш, що причиною болю є істота, яка жує тебе, що ця істота десь глибоко всередині…
Насуада втратила всю свою гордість і всю свою владу над собою — спершу вона заволала до богині Гокукарі, щоб та помилувала її, а потім почала лепетати щось, як мала дитина, не в змозі зупинити цей безладний потік слів. Вона чула, як у неї за спиною реготав Галбаторікс, і ця його радість від страждань породжувала в Насуаді ще більшу ненависть…
Дівчина розплющила очі, повільно-повільно приходячи до тями.
Через якийсь час вона зрозуміла, що Мертаг і Галбаторікс уже пішли. Насуада не пам’ятала, чим закінчилось катування личинками. Мабуть, вона просто втратила свідомість.
Біль наче трохи вгамувався, хоч їй ще й досі було дуже боляче. Вона глянула на своє тіло, потім відвела очі, відчуваючи, як у неї стугонить у скронях. Куди поділись багатоніжки, вона не знала. Її тіло розпухло, і кров фіолетовими лініями заповнила доріжки, які ці створіння залишили по собі. Усі ті доріжки вели прямо до пекла. Вона відчувала себе так, наче її тіло відшмагали металевими різками.
Насуада лежала, мов мрець. Можливо, земляні личинки все ще всередині її тіла, можливо, вони просто сплять, доки перетравлюється їжа? А може, вони, немов личинки мух, перетворилися на щось інше? Або відклали в ній яйця, і незабаром їх вилізе ще більше, щоб улаштувати свій пекельний бенкет?
Дівчина здригнулась і знову скрикнула від жаху й розпачу.
Пекучі рани заважали їй зосередитись. Зір Насуади ослаб. Вона плакала, від чого було гидко. Та зупинити сльози вона просто не могла. Щоб хоч якось заспокоїтися, дівчина почала розмовляти сама із собою, так, про всяку всячину, щоб підтримати свою волю й здоровий глузд. Здається, це трохи допомогло.
Вона знала, що Галбаторікс не хоче її смерті, але тепер у душу закралось побоювання, що у своїй люті він може зробити більше, ніж хотів. Насуада тремтіла, усе її тіло опухло, ніби його покусали сотні бджіл. Сила волі можлива лиш до певної межі. І тепер вона відчувала, що ця межа перебуває зовсім поруч. Щось глибоко-глибоко всередині ніби зламалося. Насуада вже не була впевнена, що зможе оговтатись від своїх ран.
Двері в камеру відчинилися.
Дівчина змусила очі зосередитись і глянути на того, хто наближався до неї. Це був Мертаг.
Його губи були міцно стиснуті, ніздрі роздувались, а брови зійшлися на переніссі в похмуру складку. Спершу вона подумала, що він сердиться, але потім зрозуміла, що насправді він збентежений і страшенно за неї боїться. Правду кажучи, це здивувало Насуаду. Ясна річ, вона знала, що була йому симпатична — інакше навіщо б він переконував Галбаторікса зберегти їй життя? Але вона навіть не підозрювала, що Мертаг переживає за неї так сильно.
Тоді вона спробувала заспокоїти його посмішкою. Мабуть, у неї вийшло не зовсім так, як вона хотіла. Принаймні Мертаг іще міцніше стиснув губи — так робила вона сама, коли хотіла будь-що вгамувати біль.
— Спробуй не рухатись, — сказав Вершник, а потім звів над нею руки й почав говорити щось прадавньою мовою.
«От якби я могла сама…» — подумала дівчина.
Його магія невдовзі подіяла, біль значно зменшився, але повністю не зник.
Насуада з подивом глянула на нього.