Відкриті частини міста заросли бур’янами й чагарниками, а кожну цеглину міської бруківки облягала густа трава. Там, де стіни будинків захистили від смертоносного вибуху сади Вершників, іще й досі буяли барвисті квітники, чиї прекрасні композиції, поза сумнівом, були створені якимось давно забутим заклинанням.
Уся ця округла долина була велична й водночас похмура.
«Ерагоне, — сказав Глаедр, — поглянь на руїни нашої гордості й слави, — а трохи помовчавши, додав: — Тобі треба вивчити ще одне закляття. Його вимовляють так», — дракон проказав кілька слів прадавньою мовою.
Це було якесь незвичайне закляття. Принаймні його слова були туманні й складні. Ерагон не зміг зрозуміти, задля чого воно потрібне. Тоді він спитав про це в Глаедра.
«У повітрі, яким ти дихаєш, — відповів старий дракон, — у землі, по якій ходиш, у їжі, яку ти можеш спожити, у воді, яку можеш випити, є невидима отрута. Це закляття захистить нас від неї».
«Що?.. Яка отрута?» — спитала Сапфіра. Її думки були зараз такі ж повільні, як і змахи крил.
В уяві Глаедра Ерагон побачив кратер на окраїні міста.
«Під час битви з клятвопорушниками, — пояснив дракон, — один із наших, ельф на ім’я Сувієль, убив сам себе магією. Навмисно чи випадково — цього ми вже ніколи не дізнаємось. Але саме він створив те, що ти бачиш, і знищив те, чого не можеш бачити, бо спричинений ним вибух зробив цю землю непридатною для життя. У тих, хто тут залишився, невдовзі починала гнити шкіра, у них випадало волосся, після чого багато хто помер».
Ерагон занепокоївся. Він проказав простеньке закляття, яке не потребувало багато енергії, а потім спитав:
«Невже одна істота, ельф чи хтось інший, може спричинити такі руйнування? Навіть якби дракон Сувієля допомагав йому… Не думаю, що це можливо. Хіба що той дракон був такий, як гора».
«Ні,— відповів Глаедр. — Дракон не допомагав. Його дракон був тоді мертвий. Сувієль вчинив це руйнування сам».
«Але як?»
«Дуже просто — він перетворив своє тіло на енергію».
«Значить, він став примарою?»
«Не знаю. Та енергія звільнилась і ринула назовні, аж доки повністю не розсіялась».
«Ніколи не думав, що в тілі може бути так багато сили».
«Про це мало хто знає, але навіть найдрібніша часточка матерії рівна величезній кількості енергії. Матерія — це, судячи з усього, просто заморожена енергія. Розтопи її, і ти вивільниш потік, який не зможе зупинити ніщо… Казали, що тутешній вибух було чутно аж у Тейрмі, а хмара диму від нього піднялась на висоту Беорських гір».
«А чи не був це той самий вибух, що вбив Глаеруна?» — спитав Ерагон, згадавши про одного з клятвопорушників, який загинув на Вройнгарді.
«Так. Галбаторікс і решта клятвопорушників отримали попередження, тому й змогли себе захистити, а от нашим не пощастило — багато хто тоді загинув».
У цей час Сапфіра плавно спускалася з-під невисоких хмар. Глаедр пояснив їй, куди треба летіти, тому вона змінила курс, повертаючи до північно-західної частини долини. Вони пролітали повз гори, і Глаедр називав кожну з них— Ільсірос, Фелсверд, Намменмаст, Г’юілдрім, Тірнедрім… Глаедр називав також фортеці й зруйновані вежі, трохи розповідав про їхню історію. Сапфіра його майже не слухала, а от Ерагон слухав розповіді старого дракона дуже уважно.
Усередині Глаедрової свідомості Ерагон відчував давню скорботу, яка прокидалася знов і знов. Мабуть, її викликав не так сам вигляд зруйнованого міста, як пам’ять про загибель Вершників, майже повне знищення драконів і втрату знань та мудрості тисячоліть. Пам’ять про минуле, про дружбу з іншими членами свого ордену робила Глаедрову самотність іще глибшою. Вона породжувала відчуття такої спустошеності, що Ерагонові стало сумно.
Він спробував трохи відволіктися від навіяного Глаедром настрою і почав уважніше придивлятися до долини. Але й долина здавалась похмурою і пригніченою, немов сама земля була в жалобі через занепад Вершників.
Що нижче летіла Сапфіра, то більшими й більшими здавались будівлі. Тепер Ерагон розумів, що те, про що він читав у «Доміа абр Вірда» аж ніяк не було перебільшенням. Деякі зі споруд були такі величезні, що Сапфіра запросто могла б літати там усередині.
На окраїні покинутого міста лежали купи гігантських білих кісток. То були кістяки драконів. Їхній вигляд лякав Ерагона, та юнак не міг відірвати від них погляду. Найбільше його вражали розміри. Усього лише кілька драконів були менші за Сапфіру, а от решта — набагато більші. Особливо вирізнявся кістяк із ребрами щонайменше вісімдесят футів завдовжки і футів п’ятнадцять у ширину. Сам його величезний і страшний череп, укритий плямами лишайнику, наче неотесаний шмат каменя, був більший за тулуб Сапфіри. Навіть Глаедр здавався б крихітним порівняно із цим поваленим гігантом.