«Тут розташована наша Велика Бібліотека, — сказав Глаедр. — Точніше, те, що залишилось від неї після того, як тут побував Галбаторікс».
Ерагон мовчав, уважно вдивляючись у грандіозну панораму. На південь від бібліотеки під густими заростями трави він побачив невиразні контури занедбаних тротуарів. Вони вели від бібліотеки до яблуневої алеї, яка закривала краєвид. А за цією алеєю футів на двісті височів зубчастий кам’яний стовп, на якому росло кілька сучкуватих дерев ялівцю. Вершник у захваті завмер:
«Невже це вона?.. Це і є скеля Кутіан?»
Глаедр відповів не відразу:
«Здається, так. Принаймні дуже схожа…»
«Тоді ходімо!» — сказав Вершник і рушив по траві, яка сягала йому пояса, до найближчої стежки.
Тут трава була не така густа, й Ерагон відчув під ногами тверду бруківку замість мокрої від дощів землі. Сапфіра так само рушила за ним по стежці. Невдовзі вони вже були в тінистій яблуневій алеї. Обоє ступали дуже обережно, тому що дерева виглядали тут ніби як непривітно. Щось загрозливе було навіть у формі їхнього гілля — ці дерева, здавалось, тільки й чекали на те, щоб піймати їх у пастку своїми розчепіреними лапами. Так чи інакше, Ерагон полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з алеї. Скеля Кутіан височіла на краю великої галявини, вкритої заростями троянд, будяків, малини й цикути. За кам’яним виступом рядами росли похилені хвойні дерева, які тяглися аж до самісінької гори, котра височіла над ними. З лісу долинало дратівливе цокотіння білок, хоч жодної тваринки ніде не було видно.
Три кам’яні лави, наполовину приховані під шарами коріння й виноградної лози, були розташовані на однаковій відстані одна від одної навколо галявини. А поруч росли верби, чиї міцні Стовбури та гнучкі гілки створювали щось на зразок альтанки, де Вершники могли сидіти й милуватися краєвидом. Утім з роками гілки розрослися так густо, що навряд чи якась людина, ельф або гном могли пробратися між ними всередину.
Ерагон зупинився на краю галявини. Скеля Кутіан була зовсім поряд. Біля нього важко сіла на землю й Сапфіра, від чого все довкола аж струснулось. Вершник легенько торкнувся її плеча й перевів погляд на скелю. Якась нервова напруга закрадалася йому в душу. Ерагон подумки обшукав галявину й дерева за нею. Ніде нікого не було. Єдиними живими істотами, чию присутність він відчував, були рослини, комахи, а ще кроти, миші й вужі, які мешкали в чагарниках. Щоб не потрапити в які-небудь магічні пастки, Вершник хотів скласти ще й закляття, але Глаедр зупинив його.
«І ти, і Сапфіра, — сказав старий дракон, — зараз надто втомлені. Я б радив спершу відпочити, а завтра повернемось та й глянемо, що тут можна знайти».
«Але ж…» — хотів заперечити Ерагон.
«Якщо зараз раптом доведеться битися, — урвав його Глаедр, — ви обоє не зможете себе захистити. Зрештою, що б тут не було, до завтрашнього ранку воно напевно нікуди не дінеться».
Ерагон трохи повагався й урешті-решт вирішив, що Глаедр таки має рацію. Тож попри те, що скеля Кутіан була на відстані витягнутої руки, він знехотя повернувся й заліз на спину Сапфіри.
Дракон, у свою чергу, стомлено зітхнув і підвівся. За якийсь час він уже брів назад яблуневою алеєю. Від важких кроків Сапфіри крони дерев здригалися й хиткі висохлі листочки рясно падали на землю. Один із них упав Ерагонові на коліна. Вершник узяв його і вже хотів викинути, як раптом помітив, що форма листочка не така, як має бути: зубчики вздовж краю були значно довші й ширші за ті, які він будь-коли бачив на яблуневих листках, та й прожилки утворювали якийсь надзвичайно химерний малюнок.
Тоді Ерагон підняв інший листок, іще зелений. Як і його мертвий родич, свіжий листок мав великі зубчики й заплутане мереживо прожилок.
«Відтоді як відбулася битва, — сказав Глаедр, — речі тут перестали бути такими, якими були раніше».
Ерагон кинув листок і насупився. Він знову чув жваве цокотіння білок, але, як і раніше, не бачив жодної з них і не відчував їхньої присутності. Це його непокоїло.
«Якби в мене була луска, — сказав він Сапфірі,— то від цієї клятої місцини вона б неодмінно свербіла».
Сапфіра здивовано пирхнула — маленький клубочок диму вилетів з її ніздрів.
Від алеї вони повернули на південь і рушили до одного з багатьох струмків, які збігали з гір: тоненький білий струмочок ніжно дзюркотів у своєму кам’яному річищі. Звідси Сапфіра пішла вгору проти течії до затишного лужка неподалік вічнозеленого лісу.