У цю мить він побачив перед собою велику колоду. Юнак переступив через неї, і його черевик глибоко занурився в килим із моху. Гедвей ігназія засвербіла, а за секунду Ерагон почув якісь дивні звуки: «скррірі-скррірі», «скррірі-хррара». Добрий десяток білих, схожих на хробаків гусениць розміром з великий палець навсібіч вистрибнули з моху. Юнак завмер на місці, так, наче наступив на змію. Він боявся навіть дихнути, дивлячись, як тікали ці жирні огидні гусениці. Ерагон напружив пам’ять, намагаючись пригадати, чи чув він про щось таке під час навчання в Елесмері, але на гадку нічого не спадало.
«Глаедре! Що воно таке? — показав юнак гусениць драконові.— Як вони називаються прадавньою мовою?»
«Уявлення не маю, — відповів Глаедр, на превеликий подив Ерагона. — Раніше я ніколи не бачив нічого подібного, та навіть не чув про щось таке. Це щось нове і для Вройнгарду, і для Алагезії в цілому. Не дозволяй їм торкатися себе — вони можуть бути куди небезпечнішими, ніж здаються на перший погляд».
Тим часом невідомі гусениці були вже на відстані кількох футів від Ерагона. Тут вони підстрибнули вище, ніж звичайно, і зі звуком «скррірі-крроро» знову занурились у мох. Та тільки-но вони приземлились, як обернулися на зграю зелених багатоніжок і миттю зникли в густих заростях моху.
Аж після цього Ерагон дозволив собі глибоко вдихнути.
«Вони не можуть існувати», — сказав Глаедр стурбованим голосом.
Нарешті Ерагон повільно витяг свій черевик і відступив назад за колоду, пильно оглянувши мох. Те, що він спочатку сприйняв за кінчики гілок, які стирчать із рослинного покрову, насправді було уламками оленячих ребер і рогів. Тут лежали останки однієї чи, може, й кількох тварин.
На мить Ерагон замислився, а потім розвернувся й пішов назад своїми слідами, ретельно намагаючись уникати кожного клаптика моху. Це було непросте завдання. Що б там не скреготало в лісі, вирішив юнак, з’ясовувати, що воно таке, ризикуючи власним життям, навряд чи варто, — особливо тепер, коли він запідозрив, що в гущавині дерев зачаїлося щось значно небезпечніше, ніж гусениці. Принаймні його долоня ще й досі свербіла, а це була непомильна ознака того, що поблизу на нього чатує якась небезпека.
Аж ось і луг. Між стовбурами вічнозелених дерев Ерагон уже бачив синяву Сапфіриної луски.
Тоді він швидко рушив убік струмка. Мох повністю вкривав берег, тому Ерагон перестрибував то з колоди на колоду, то з каменя на камінь, аж доки не опинився на пласкій каменюці посеред води.
Тут він присів навпочіпки, зняв рукавиці й вимив руки, обличчя та шию. Холодна вода бадьорила його — вуха почервоніли, а все тіло почало потроху зігріватись.
Ерагон уже витирав останні краплі води на шиї, як з другого берега струмка почувся гучний вереск. Майже не рухаючись, юнак кинув погляд на верхівки дерев, що росли на протилежному березі.
На висоті приблизно тридцяти футів він помітив на гілці якісь чотири тіні. Довге колюче пір’я стирчало на всі боки з їхніх чорних овальних голів. Білі розкосі щілинки очей зловісно світились. Важко було збагнути, куди вони дивляться, — погляди були порожні. Та найбільше вражало те, що ці тіні не мали глибини. Щойно вони повертались боком, як умить зникали.
Не зводячи очей із цієї химерії, Ерагон повільно простягнув руку й міцно стис ефес Брізінгра.
Крайня ліва тінь скуйовдила своє оперення й заверещала. Це був той самий звук, який Ерагон сприйняв за крик білки. Дві інші примари зробили те саме, і ліс наповнився пронизливим вереском і цокотінням.
«А чи не спробувати торкнутись їхньої свідомості», — подумав Ерагон, але, пригадавши фангхура по дорозі в Елесмеру, одразу ж відмовився від цієї ризикованої затії.
«Ека аі фрікай ун Шуртугал», — мовив він натомість тихим голосом.
Здавалось, тіні так і прикипіли до нього поглядами.
На мить запанувала тиша. Було чутно лиш спокійне дзюркотіння струмка. Потім вони знову зацокотіли. Їхні очі поволі яскравішали, аж доки не стали схожі на шматки розпеченого заліза.
Так збігло кілька хвилин. За цей час тіні не зробили жодного загрозливого поруху, але й летіти геть не збиралися. Тоді Ерагон звівся й обережно зробив крок назад.
Схоже, цей рух стривожив примар. Вони зацокотіли в один голос, а потім якось дивно струснулись, і на їхньому місці постали чотири великі сови з таким самим колючим оперенням навколо поцяткованих голів. Вони пороззявляли свої жовті дзьоби й люто заверещали, а потім, розправивши крила, злетіли з дерева й одразу ж зникли в гущавині гілок.
«Барзул», — мовив Ерагон. Стрибками він повернувся назад і попрямував до галявини, зупинившись на мить тільки для того, щоб набрати оберемок сухого гілля.