Невдовзі він уже був біля Сапфіри. Тут він кинув дрова на землю, став навколішки й почав промовляти всі захисні заклинання, які тільки міг пригадати.
«Жодної з цих істот не існувало, — сказав Глаедр, — коли ми з Оромисом повернулись сюди після битви. Вони не такі, як мають бути. Схоже на те, що розсіяна тут магія спотворила і саму землю, і тих, хто на ній жив. Тепер ця місцина сповнена зла».
«Про що це ви говорите?» — спитала Сапфіра. Вона саме розплющила очі й солодко позіхнула. Ерагон показав їй свої спогади.
«Треба було взяти з собою мене, — сказала на те Сапфіра. — Я проковтнула б і тих гусениць, і примарних птахів. Тобі взагалі не було б чого боятися».
«Сапфіро!..» — почав був Ерагон.
«Я хочу їсти, — перебила його Сапфіра. — Магічні вони чи ні, та я не розумію, чому я не можу скуштувати цих дивних істот».
«Тому що вони можуть скуштувати тебе, Сапфіро Б’яртскулар, — сказав Глаедр. — Ти ж знаєш перше правило полювання незгірше за мене: не переслідуй здобич, доки не впевнишся, що це справді здобич. Інакше сам можеш опинитися у когось на зубах».
«Я б не радив тобі шукати тут навіть оленів, — додав Ерагон. — Навряд чи їх багато лишилося. А крім того, вже майже темно… Зрештою, я не впевнений, що й удень полювати тут безпечно».
«Ну гаразд, — погодилась нарешті Сапфіра. — Тоді я спатиму далі. Але вранці піду на полювання, щоб там не було. Я страшенно голодна… Мені треба попоїсти до того, як ми знову рушимо через море».
На підтвердження своїх слів вона заплющила очі й швидко заснула.
Ерагон тим часом розвів маленьке багаття й з’їв свою убогу вечерю. Тепер він сидів і дивився, як темніє долина. Треба було обговорити з Глаедром плани на наступний день. Крім того, Глаедр хотів розповісти йому історію острова, починаючи з тих часів, коли ельфи ще не прибули до Алагезії, а Вройнгард належав тільки драконам. На землю спадала ніч.
«А чи хотів би ти побачити Вройнгард таким, яким він був за часів Вершників?» — спитав старий дракон.
«Так», — відповів Ерагон.
«Тоді дивись», — мовив Глаедр, і Ерагон відчув, як дракон вливає в його свідомість потік своїх візійних почуттів. Усе довкола юнака змінилось. Над реальним ландшафтом він бачив тепер примарну долину старих часів. Надворі так само, як і зараз, були сутінки, але хмари не вкривали небо й безліч зірок мерехтіло й блищало над величезним кільцем гір Арас Телдуін. Дерева в старовину були вищі, пряміші й аж ніяк не зловісні, а по всій долині стояли будівлі Вершників, котрі сяяли в присмерках світлом ельфійських магічних ліхтарів, немов маяки на березі моря. На брунатно-жовтому камінні було куди менше плюща та моху, скрізь тяглися доріжки з бруківки, а зали й вежі здавались такими величними, якими ніколи не можуть бути руїни. Високо-високо над головою Ерагон розгледів розкішні обриси численних драконів — сповнених грації гігантів зі скарбами тисячі королів.
Видіння тривало ще якийсь час. Потім воно щезло, і долина знов набула свого звичного вигляду.
«Вона була прекрасна», — сказав Ерагон.
«Так, була. Але вже не є».
Ерагон продовжував дивитись на долину. Він порівнював її з тим, що показав йому Глаедр. Раптом Вершник насупився. Посеред покинутого міста він помітив вервечку танцюючих вогників. «Мабуть, то ліхтарі», — подумав юнак. Він прошепотів заклинання, щоб зробити зір гострішим. Тепер Ерагон міг бачити накриті каптурами фігури в темному вбранні, які повільно йшли через руїни. Вени виглядали похмуро й таємниче. У їхніх розмірених широких кроках і в ритмічному погойдуванні ліхтарів було щось ритуальне.
«А це ще хто?» — спитав він Глаедра, відчувши себе свідком того, що не було призначене для сторонніх очей.
«Не знаю, — відповів старий дракон. — Можливо, це нащадки тих, хто сховався під час битви. А може, це представники твоєї раси, які вирішили поселитися тут після занепаду Вершників. Зрештою, це можуть бути ті, хто поклоняється драконам і Вершникам як богам».
«Хіба такі існують?»
«Колись були. Свого часу ми відмовились від цієї практики, але вона була дуже поширена в багатьох ізольованих частинах Алагезії… Як на мене, ти зробив добре, що встановив захист».
Ерагон дивився, як постаті в каптурах повільно просуваються містом. Це тривало майже годину. Коли вони нарешті дійшли до найвіддаленішої частини міста, ліхтарі один за одним згасли, і тепер Ерагон навіть за допомогою магії не міг побачити, куди поділися ті, хто їх ніс. Тоді юнак засипав вогонь пригорщами землі й закутався в ковдру. Втома здолала його.