«Та ні. Мабуть, для того, щоб відкрити цей… цей…»
«Склеп Душ», — підказала Сапфіра.
«Так, склеп, про який він тобі розповідав, ми повинні назвати наші справжні імена».
Слова Вершника впали між ними, немов важкі каменюки. На якийсь час запанувала цілковита мовчанка.
«А якщо це пастка?» — спитала нарешті Сапфіра.
«Тоді це найхитріша пастка на світі,— сказав Глаедр. — Питання, на яке ви повинні спершу відповісти, звучить так: довіряєте ви Солембуму чи ні? Бо якщо ми підемо далі, то будемо ризикувати не тільки своїм життям, але й свободою. А якщо ви довіряєте йому, тоді постає друге питання: чи можете ви бути достатньо чесними із собою, щоб відкрити свої справжні імена, до того ж, дуже швидко. І чи готові ви жити із цим знанням, яким би гірким воно не було? Бо коли ні, то ми маємо одразу ж забратися звідси геть. Після смерті Оромиса я дуже змінився, та я знаю, хто я є. А ти, Сапфіро? Або ти, Ерагоне? Чи можете ви сказати, що саме робить вас тим драконом і тим Вершником, якими ви є?»
Сум’яття охопило Ерагона, коли він глянув угору на скелю Кутіан.
«А й справді, хто я?» — спитав він сам себе.
ВЕСЬ СВІТ — ЛИШ ІЛЮЗІЯ
Насуада сміялась, коли зоряне небо закружляло довкола неї і вона почала стрімко падати в ущелину сонцесяйного білого світла.
Вітер шарпав її волосся, сорочка вільно тріпотіла так, що нерівні краї рукавів поляскували, мов батоги. Безліч великих кажанів, чорних й наче як мокрих, сновигало навколо неї, впинаючись зубами в її й без того болючі рани. А вона все одно сміялась.
Аж ось ущелина почала ширшати, і світло поглинуло Насуаду, засліпивши її на якусь мить. Коли ж очі нарешті призвичаїлись, вона зрозуміла, що стоїть у Кімнаті Провидиці й дивиться на себе, лежачу й прикуту до кам’яної плити попелястого кольору. Біля її обм’яклого тіла стояв Галбаторікс — високий, широкоплечий, з тінню замість обличчя й короною темно-червоного вогню на голові.
Він повернувся до неї і простягнув руку в рукавичці:
— Ходи сюди, Насуадо, донько Аджихада. Облиш свою гордість і присягни мені на вірність. Тоді я дам тобі все, чого ти захочеш.
Насуада криво посміхнулась і кинулася до нього, простягнувши руки вперед. Ще мить — і вона змогла б схопити його за горло, та король розтанув у хмарці чорного туману.
— Усе, чого я хочу, це вбити тебе! — крикнула вона, звівши погляд до стелі. Кімната задзвеніла голосом Галбаторікса. Здавалось, він лунав з усіх боків водночас:
— Ну, тоді ти залишишся тут, аж доки не усвідомиш своєї помилки.
Насуада розплющила очі. Вона все ще лежала на кам’яній плиті, її зап’ястки й щиколотки були прикуті, а рани страшенно боліли. Дівчина насупила брови. Що то було? Сон чи вона й справді щойно розмовляла з королем? Насуада не могла сказати напевно. Аж раптом в одному кутку кімнати вона побачила в’юнкий паросток зеленої виноградної лози. Він стрімко пробивався поміж розмальованими кахлями, розсуваючи їх. Ось біля нього з’явився ще один, потім іще й іще… Вони проростали крізь стіну знадвору й, розповзаючись по підлозі, вкривали її зеленим зміїстим мереживом.
Насуада бачила, як паростки підповзають до неї. Зрештою, їй не було страшно. Дівчина навіть усміхнулася сама до себе:
«Оце й усе, що він зміг вигадати? Майже щоночі я бачу якісь страхіття».
Наче у відповідь на цю посмішку, плита під нею зникла десь у підлозі, і повзучі вусики щільно зімкнулись над нею. Вони закручувались довкола її рук і ніг, тримаючи їх міцніше за будь-які ланцюги. В очах у дівчини потемніло. Тим часом паростків над нею ставало все більше й більше — тепер єдиним звуком, який вона чула, був їхній шурхіт: сухий, мінливий, схожий на шерех сипкого піску.
Повітря навколо неї стало задушливе й гаряче. Ще мить — і дихати буде вже просто несила. Якби Насуада не знала, що ця виноградна лоза — всього лиш ілюзія, вона, мабуть, почала б кричати від жаху. Натомість дівчина плюнула в темряву й прокляла ім’я Галбаторікса. Уже не вперше. І звісна річ, не востаннє.
Світло… Золоте сонячне проміння заливає розлогі пагорби, вкриті полями й виноградниками. Вона стоїть на краю невеликого внутрішнього дворика, під ґратами, заплетеними квітучою повійкою. Її лоза здається до болю знайомою. Насуада одягнена в прекрасну жовту сукню. У правій руці кришталевий келих з вином, його мускусний смак надзвичайно приємний. Легенький вітрець дме із заходу. Повітря пахне теплом, затишком, свіжозораною землею…