— А, ось ти де! — чує Насуада голос за спиною.
Вона обертається й бачить Мертага, який крокує до неї з величного маєтку. У нього в руках так само келих вина. Мертаг одягнений у чорні панчохи й бордовий сатиновий дублет, прикрашений золотим візерунком. Інкрустований коштовним камінням кинджал звисає з його розкішного пояса. Волосся Мертага довше, ніж зазвичай. До того ж він виглядає таким спокійним і впевненим, яким Насуада його ще ніколи не бачила. І все це, а ще світло, що падає йому на обличчя, надає його образу надзвичайної краси й шляхетності.
Мертаг підходить до неї під ґрати й кладе руку їй на зап’ясток. Він робить це звично і з ніжністю.
— Пустунко, навіщо ти залишила мене наодинці з лордом Ферросом і його безконечними історіями? Мені довелося слухати його півгодини, перш ніж я зумів утекти, — він на мить замовкає, пильно дивиться на неї. Вираз його обличчя стає занепокоєний: — Ти часом не захворіла? У тебе якісь сірі щоки.
Насуада хоче щось сказати, та не в змозі вимовити ані слова. Вона взагалі не знає, як їй бути.
Чоло Мертага вкривають зморшки:
— Тобі знов було зле, так?
— Я… я не знаю… Не можу згадати, як я сюди потрапила… — Насуада бачить, як в очах Мертага зблискує біль, та вже за мить зникає.
Його рука обережно торкається її талії. Він обходить довкола неї, щоб змусити відвести погляд від горбистого краєвиду. Кількома ковтками Мертаг випиває вино.
— Я знаю, що це тебе бентежить… — тихо каже він. — Мені страшенно шкода, але… — Мертаг глибоко зітхає й легенько похитує головою: — Що ти пам’ятаєш останнє? Тейрм? Аберон? Облога Сітрі?.. Подарунок, що я тобі зробив тієї ночі в Еоамі?..
Якийсь жахливий холодок заповзає їй у душу.
— Урубейн, — ледь чутно шепоче вона. — Кімнату Провидиці… Це мій останній спогад.
На секунду Насуада відчуває, як здригнулась рука Мертага, але його обличчя залишається незворушне.
— Урубейн… — повторює він хриплуватим голосом, а потім дивиться їй у вічі.— Насуадо… Після Урубейна минуло вже вісім років.
«Ні-ні,— думає вона, — цього не може бути». Але ж усе, що вона відчуває і бачить, — таке реальне! Ось Мертагове волосся, що його злегка куйовдить вітер, ось запах ланів, доторк сукні до шкіри — усе це таке, як має бути. Та якщо вона справді тут, чому тоді Мертаг не пробує переконати її, вплинути на розум, як робив це раніше? Чи, може, він забув? Якщо пройшло вже вісім років, то він і справді міг забути свою обіцянку, дану колись у Кімнаті Провидиці.
— Я… — хоче сказати Насуада, та її перебиває жіночий голос:
— Пані!
Вона дивиться через плече й бачить доволі огрядну служницю, яка поспішає до них з маєтку.
— Пані! — каже служниця й присідає в реверансі.— Вибачте, що турбую вас, але діти дуже хочуть, щоб ви подивились, як вони грають для гостей п’єсу.
— Діти?.. — шепоче вона, дивиться на Мертага й бачить, що його очі вологі.
— Так, — відповідає він. — Діти… Четверо. Усі розумні, красиві й здорові… І в доброму гуморі.
Насуада здригається — почуття переповнюють її.
Вона не може нічого збагнути. Потім підводить голову:
— Покажи мені те, що я забула.
Мертаг посміхається до неї з виразом, схожим на гордість.
— Матиму за честь, — каже він і ніжно цілує її в чоло. Потім бере її келих, віддає служниці. Нарешті він міцно стискає її долоні у своїх, заплющує очі й схиляє до неї голову.
А вже наступної миті Насуада відчуває чиюсь присутність, що тисне на її розум. Вона розуміє: це не він. Не може бути, щоб це був він.
Розгнівана обманом і втратою найдорожчого, вона різко висмикує свою руку з Мертагової, хапає його кинджал і з розмаху вганяє гостре лезо йому в бік.
Насуада прокричала ці слова, а Мертаг тим часом глянув на неї порожнім поглядом і зник кудись прямо перед нею. Усе довкола зникло — ґрати, подвір’я, маєток, схили з виноградниками… Вона опинилась у цілковитій порожнечі без світла й без звуку. Насуада спробувала продовжити свою літанію, та не могла мовити жодного слова. Зараз вона не відчувала навіть ударів свого серця.
А потім вона відчула, як темнота закружляла, закружляла, закружляла…
Насуада спіткнулась і впала на коліна. Гостре каміння дряпонуло їй по долонях. Кліпаючи — очі ніяк не могли звикнути до світла, — вона підвелася й роззирнулась навкруги.
Імла й імла. Клапті диму плавали по якомусь зарослому чагарником полю, схожому на Палаючу рівнину.
Насуада знов була одягнена у свою пошматовану сорочку й боса.