Так минуло кілька годин. Із Сапфірою Вершник майже не розмовляв, хоч добре відчував і її настрій, і її думки. Мабуть, вона так само відчувала настрій і думки Ерагона. На Вершника поволі напливав сон. Він не чинив йому спротиву. Треба було хоч трохи відпочити. Крім того, уві сні людина має дивовижну здатність проникати в єство речей… Аж раптом сон як вітром здуло — Сапфіра голосно рикнула, простягнула вперед праву лапу й щосили вдарила нею по підлозі. Гілочки в багатті підлетіли вгору, впали й розсипались на друзки, кинувши під стелю цілий сніп іскор. Від несподіванки Ерагон скочив на ноги й вихопив Брізінгр. Та вже наступної миті він зрозумів, що Сапфіра просто нетямиться з радощів.
«Мені вдалося! — гукнула Сапфіра, згинаючи шию й випустивши вгору яскравий струмінь жовто-синього полум’я. — Я знаю своє справжнє ім’я!»
Вона трохи помовчала, а тоді промовила кілька слів прадавньою мовою. Від цих слів у голові Ерагона наче задзвенів дзвін, а краї Сапфіриної луски спалахнули на мить якимось внутрішнім світлом, і тепер уся вона виглядала так, немов була створена із зірок.
Ім’я Сапфіри звучало благородно й велично. А ще в ньому відлунював світлий смуток, бо це було ім’я останньої жіночої особини її виду. У ньому вчувалася і любов до свого Вершника, і відданість йому, і ще щось таке, про що Ерагон нічого не знав, і найкращі риси дракона, і його недоліки… А загалом це ім’я справляло враження вогню, краси та величі. Від захвату Сапфіра шаркала крилами й наче як тремтіла вся, від кінчика носа до хвоста.
«Тепер я знаю, хто я!» — нарешті сказала вона.
«Чудово, Б’яртскулар, — відповів на те Глаедр. — Ти маєш ім’я, яким можна пишатися… Але доки ми не дістанемось до того шпиля, заради якого ми тут, я не повторю його навіть тобі. Та й ти теж повинна зробити все можливе, щоб тримати його в секреті».
«Так, учителю», — Сапфіра примружила очі й струснула крилами на знак згоди.
Аж тепер Ерагон вклав Брізінгр назад у піхви й підійшов до Сапфіри. Вона опустила до нього голову. Вершник погладив її, притиснувся лобом до її твердого носа й обняв так сильно, як тільки міг. По його щоках побігли гарячі сльози.
«Чому ти плачеш?» — спитала вона.
«Тому що… Я щасливий, що ти зі мною».
«Мій маленький…»
Вони ще довго говорили. Сапфірі хотілось розказати Вершникові все те, що вона дізналась про себе. Ерагон з радістю слухав. Тепер лиш одне не давало йому спокою — він і досі не знав свого справжнього імені.
За якийсь час Сапфіра скрутилася в клубок і заснула, залишивши Ерагона в роздумах біля багаття, що поволі згасало. Глаедр не спав. Вряди-годи вони перекидались парою слів, та загалом Ерагон волів бути наодинці з самим собою.
Повільно спливали години, приносячи Вершникові все більше й більше розчарування. Його час минав — вони повинні були вирушити до варденів іще вчора, — а всі його спроби втілити в слово те, ким він є, не давали жодних наслідків.
Була вже майже північ. Дощ нарешті закінчився. А Ерагон усе ніяк не міг дати раду своїм думкам. Він звівся на ноги, надто збуджений, щоб продовжувати сидіти.
«Піду прогуляюсь», — сказав Вершник Глаедрові.
Він думав, що дракон почне заперечувати, але Глаедр натомість сказав:
«Тільки залиш тут зброю й кольчугу».
«Чому?»
«На що б ти там не натрапив, тобі доведеться стати з ним віч-на-віч. І навряд чи ти зможеш збагнути самого себе, якщо будеш розраховувати на когось або на щось».
Слова Глаедра справили на Ерагона сильне враження. Тому він не став вагатися, а мовчки відстебнув пояс з мечем та кинджалом і зняв кольчугу. Потім Вершник взув черевики, одягнув вогку накидку й посунув торбу з Глаедровим серцем сердець ближче до Сапфіри. Тепер можна було рушати.
«Роби те, що вважаєш за потрібне, але будь обережний», — сказав йому Глаедр.
Вийшовши надвір, Ерагон побачив на небі чимало зірок. Та й місячне світло то тут, то там пробивалось крізь просвіти в хмарах. Його було досить, щоб бачити все, що коїться навкруги.
Якусь мить Вершник покрутився на місці, не знаючи, куди його йти, а потім рушив широким тротуаром до центру зруйнованого міста. Гірка зневіра так-таки й не відпускала його. Тоді Ерагон почав іти все швидше, швидше й швидше, аж доки не перейшов на біг. Дослухаючись до свого дихання та кроків по бруківці, він знов і знов запитував себе: «Хто я?» Відповіді не було.