Ерагон усе біг і біг, доки йому вистачало повітря. Він біг навіть тоді, коли вже ані легені, ані ноги його не слухались. Нарешті Вершник зупинився біля якогось зарослого бур’янами фонтана й обіперся на нього руками, щоб хоч трохи відновити дихання.
Навколо бовваніли обриси величезних будівель: темне громаддя, схоже на пасмо старих-престарих гір. Фонтан перебував прямо посеред просторого внутрішнього двору, більша частина якого була завалена уламками розбитого каміння.
Ерагон відійшов від фонтана й повільно роззирнувсь навкруги. Стояла мертва тиша. Лиш здалеку долинало глибоке й ледь чутне квакання жабо-биків. Цей звук наростав і ставав доволі гучним, коли до безладного хору приєднувалась надзвичайно велика жаба.
Увагу Вершника привернув чималий уламок каменя за декілька ярдів від нього. Він підійшов до цієї надтріснутої брили, схопив її і з натугою відірвав від землі, щосили напруживши м’язи. Потім підняв над головою, похитуючись, підійшов до краю внутрішнього двору й кинув камінь на траву за його межі. Той упав, м’яко й глухо вдарившись об землю.
Вершник рушив назад до фонтана, розстебнув накидку й повісив її на край якоїсь скульптури. Дихати стало наче легше. Він підійшов до наступного валуна — зубчастого клина, що відколовся від великої брили, — підсунув під нього пальці й підняв на плече.
Так Ерагон працював у дворі понад годину. Деякі уламки кам’яної кладки були такі великі, що йому доводилось використовувати магію, але для більшості вистачало й сили рук. Він працював методично: рухався по подвір’ю туди й сюди, підбираючи кожен уламок каменя, на який тільки натрапляв, без огляду на те, великий той був чи малий.
По тілу Вершника струменів піт. Тепер він із задоволенням зняв би й свою туніку, якби краї каменів не були часом дуже гострі. Ерагон і так уже встиг набити собі чимало синців на грудях і на плечах, а його руки були в подряпинах. Та попри все, напруження сил допомагало Вершникові очистити розум, бо така робота не потребує багато думок.
Якраз у її розпалі, коли Ерагон вирішив трохи перепочити після того, як упорався з надзвичайно важким уламком брили, щось загрозливо зашипіло. Вершник підняв очі й побачив сналглі, чия мушля була щонайменше шість футів у висоту. Потвора досить швидко виринала з темряви. Безкоста шия чудовиська витягнулась уперед, безгубий рот був схожий на чорне провалля, а круглі очі дивились прямо на Ерагона. У світлі місяця гола шкіра сналглі мерехтіла, мов срібло, так само, як і доріжка слизу, яку він залишав за собою.
«Летта, — сказав Ерагон і випрямився, струснувши краплинки крові з подряпаних рук. — Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі». Щойно Вершник промовив ці слова, як слимак уповільнив свій хід і втягнув очі на кілька дюймів. Потім він зупинився, іще раз зашипів і почав рухатись по колу ліворуч.
«Ні, ти не хочеш», — буркнув Ерагон, повертаючись разом із ним. Він кинув погляд через плече — ззаду нікого не було.
Здавалося, гігантський слимак нарешті зрозумів, що напасти на Ерагона зненацька йому не вдасться. Тоді він зупинивсь і почав шипіти, водячи при тому туди-сюди очними яблуками.
«Друже, — сказав Ерагон слимакові,— тобі не здається, що ти схожий на киплячий чайник?»
Очі сналглі заходили ще швидше. Мить — і він кинувся на Ерагона. Краї його плаского черева загойдалися, наче хвилі.
Ерагон стояв на місці й чекав. В останню мить він спритно відскочив убік, дозволяючи сналглі пропливти повз нього, та ще й ляснув його по мушлі.
«А ти не надто кмітливий, друже», — зі сміхом сказав Вершник і почав обзивати його прадавньою мовою всіма образливими прізвиськами, які тільки знав. Йому здалося, що слимак аж розпух від злості — його шия потовщала й надулась, він роззявив рот ширше, а на додачу до шипіння став іще й бризкати слиною.
Слимак знов і знов кидався на Ерагона, та все марно. Нарешті він утомився від цієї гри, відповз на півдюжини ярдів і сів, зиркаючи на Вершника очищами розміром з добрячий кулак.
«Друже, як ти взагалі можеш щось спіймати, коли такий повільний?» — кепкуючи, спитав Ерагон і показав слимакові язик.
Сналглі ще раз зашипів, розвернувся й поповз назад у темряву.
Ерагон зачекав кілька хвилин. Перед тим як знову взятися за роботу, він хотів упевнитись, що чудовисько нарешті зникло.
— А може, мені варто взяти ім’я «Переможець Слимаків»? — пробурчав він, перекочуючи через подвір’я уламок колони. — Чому б і ні?! «Ерагон Шейдслеєр, Переможець Слимаків… Тоді я вселятиму страх у серця людей, куди б не пішов…»