Була вже глибока ніч, коли Ерагон нарешті кинув останній уламок каменю на траву, що росла навколо подвір’я. Вершник змерз, зголоднів і втомився, а подряпини на руках і зап’ястках проймав пекучий біль. Зараз він стояв у північно-східному кутку подвір’я. На півночі розташовувалась неосяжна садиба, майже вщент зруйнована під час битви. Від неї залишилась тільки частина чорних стін та одинока вкрита плющем колона, там, де колись був вхід.
Ерагон довго-довго дивився на цю колону. Над нею сяяли міріади зірок — червоних, блакитних, білих… їхнє неземне світло струменіло крізь просвіт у хмарах, виграючи, немов грановані діаманти. Це світло вабило Вершника, так, наче обіцяло сказати йому щось таке, про що він неодмінно повинен знати.
Не задумуючись над тим, що він робить, Ерагон пробрався через купи валунів до основи колони й ухопився за неї так високо, як тільки зміг. Потім він намацав стебло плюща — в обхваті воно було, як його передпліччя, та ще й укрите тисячами крихітних ворсинок. Вершник чимдуж смикнув лозу. Вона витримала. Тоді він підстрибнув і почав видиратися по ній угору. Лізти треба було дуже високо. Із землі здавалося, що колона заввишки футів із триста. Та що вище він вибирався, то вищою вона ставала. Ерагон розумів, що вчиняє геть нерозсудливо, але інакше діяти він не міг.
Десь на півдорозі вгору маленькі вусики почали відриватись від каменя, якщо Вершник надто сильно на них налягав. Тоді він поліз обережніше, хапаючись тільки за головне стебло та деякі бокові паростки. А біля самісінької вершини Ерагон узагалі ледь знаходив щось, за що можна було вчепитися, — ця вершина була гола. Її утворювала квадратна пласка поверхня, достатня лиш для того, щоб на ній сидіти.
Нарешті Вершник опинився нагорі. Відчуваючи просто шалену виснаженість, він схрестив ноги й поклав руки на коліна догори долонями, щоб свіже повітря обдало холодом його подерту шкіру.
Під ним лежало зруйноване місто — лабіринт розкиданих шкаралупок-будівель, звідки час від часу долинали якісь незвичні звуки. У кількох місцях біля водоймищ він помітив тьмяні осяйні вогники-принади жабо-биків. Вони світили далеко-далеко, мов ліхтарі.
«Жаби-вудильники, — подумав раптом Ерагон прадавньою мовою. — Ось як вони називаються: жаби-вудильники». Вершник знав, що так воно і є, бо ця назва підходила, немов ключ до замка.
Потім він перевів погляд на всіяне зорями небо, став дихати повільніше, намагаючись зробити так, щоб легені рівномірно впускали й випускали повітря. Холод, голод, виснаженість давали йому якесь особливе відчуття прозорості. Здавалося, що він плине окремо від тіла, так, немов плоть випустила його свідомість зі своїх тенет. Тепер він знав усе і про це місто, і про острів довкола нього. Він гостро відчував кожен подув вітру, кожен звук і запах, що долинали на вершину колони.
І доки Ерагон там сидів, йому на думку спадали різні імена. Жодне з них не відображало його єства повністю, та це не засмучувало Вершника, бо прозорість, яку він відчував у собі, укорінилася так глибоко, що невдачі були просто не в змозі порушити його спокій.
«Як же я можу виразити все, чим є, за допомогою лиш кількох слів?» — питав сам себе Ерагон, дивлячись, як сяють на небі зорі.
Аж раптом над містом промайнули три пласкі тіні. Вони були, мов маленькі рухомі розриви реальності. Тіні приземлились на дах будинку ліворуч від Ерагона. Їхні темні совоподібні силуети настовбурчили колюче пір’я й витріщились на нього блискучими зловісними очима. Вони щось тихо заскреготали одна до одної. Потім дві з них почали чухати кігтями свої порожні крила. Третя сиділа непорушно, тримаючи в чорних пазурах рештки жабо-бика. Збігло кілька довгих хвилин, перш ніж вони нарешті злетіли й безшумно зникли десь на заході, мов примари.
Ерагон мовчки сидів на колоні аж до світанку. А коли ранкова зоря зійшла на сході між двома гірськими вершинами, він спитав себе: «Чого я хочу?»
Досі Ерагон ніколи не ставив собі цього питання. Він хотів скинути Галбаторікса — це й так було ясно. Але, припустімо, вони вже досягли своєї мети. Що тоді? З того часу як Ерагон покинув Паланкарську долину, він не раз і не два думав про те, що одного прекрасного дня вони із Сапфірою повернуться туди, щоб жити біля гір, які він так любив. Але що більше він думав про це, то більше розумів, що не все так просто.
Ясна річ, він виріс у Паланкарській долині й завжди вважав її своєю домівкою. Але що залишилось там для нього й для Сапфіри? Карвахол зруйнований. Навіть якщо мешканці колись і відбудують його, саме містечко вже ніколи не буде таким, як раніше. Крім того, більшість їхніх друзів жили деінде. Та й вони із Сапфірою мали надто багато обов'язків перед різними расами Алагезії — обов’язків, легковажити якими не можна. Нарешті, після всього того, що їм довелося зробити й побачити, Ерагон не міг собі уявити, що буде цілком задоволений життям у такому глухому місці. «Бо небо бездонне і кругла земля…»