Десь каркнув ворон.
«Я піду перший, — сказав Глаедр. — Якщо це пастка, то вона спрацює ще до того, як у неї вскочить хтось із вас».
Ерагон не заперечував і почав відокремлювати свою свідомість від Глаедрової. Так само зробила й Сапфіра. Вони хотіли дати драконові можливість промовити своє справжнє ім’я без остраху, що його почує хтось сторонній.
«Ні,— мовив на те Глаедр. — Ви сказали мені свої імена. А це означає, що я теж повинен сказати вам власне ім’я».
Ерагон і Сапфіра мовчки перезирнулись.
«Дякуємо, Ебрітхілю», — відповіли вони за якусь мить.
Глаедр вимовив своє ім’я. Воно озвалось десь глибоко-глибоко у свідомості Ерагона голосом урочистих фанфар, в якому відлунювали й Глаедрові горе та гнів, спричинені смертю Оромиса. Ім’я Глаедра було значно довше, ніж імена Ерагона й Сапфіри. Воно складалось із кількох речень — запис життя, яке тривало цілі століття і в якому було так багато веселого, сумного й величного, що годі було все перерахувати. А ще в цьому імені бриніла мудрість дракона, надто глибока й складна, щоб збагнути її до кінця.
Сапфіра відчула те саме благоговіння, що й Вершник. Можливо, тільки тепер обоє зрозуміли, які вони молоді і яка довга дорога чекає на них попереду, щоб бодай трохи наблизитись до мудрості й досвіду Глаедра.
«Цікаво, а яке справжнє ім’я Арії?» — мимоволі подумав Ерагон. Але ця думка промайнула, мов тінь, і щезла — усі троє уважно спостерігали за скелею Кутіан. А скеля стояла мовчазна, як і раніше.
Тоді вперед вийшла Сапфіра. Вигнувши шию і вдаривши по землі лапою, наче бойовий кінь — копитом, вона гордовито промовила своє справжнє ім’я. Навіть при денному світлі її луска почала мерехтіти й іскритися. І знов мертва тиша. Нарешті настала черга Ерагона. Холодний піт укрив його чоло. Ні-ні, Вершник не соромився вимовляти власне ім’я — слухаючи справжні імена Глаедра й Сапфіри, він розумів, що дракони так само не в усьому ідеальні, як і він. Просто Ерагон надто добре пам’ятав, що це може бути останнє, що він зробить, будучи вільною людиною.
Повагавшись якусь мить, Ерагон проказав своє справжнє ім’я. Він зробив це подумки, як зробили перед тим Глаедр і Сапфіра. Вони заздалегідь домовились, що Вершникові не варто вимовляти своє ім’я вголос, аби не наражатися на зайву небезпеку. І тільки-но Ерагон промовив останнє слово, як на самісінькому споді шпиля з’явилась тоненька темна смужка.
Вона пробігла вгору футів на п’ятдесят, потім розділилась на дві, і ті помчали по дузі вниз, окреслюючи контур двох широких дверей. Над дверима ряд за рядом з’явились рельєфні золотисті символи — захист і від звичайного, і від магічного викриття.
За мить двері заскрипіли на невидимих завісах і почали повільно відчинятись назовні, відсуваючи вбік землю, каміння й рослини, що їх чимало набралось відтоді, як шпиль відкривали востаннє. За дверима зяяв величезний арковий тунель, що круто спускався в надра землі. Двері зі скрипом зупинились — на галявині знов запала тиша.
Ерагон пильно вдивлявся в темний тунель. Його хвилювання ставало все сильнішим і сильнішим. Так, вони знайшли те, що шукали, але Вершник не був упевнений у тому, що це не пастка.
«Отже, Солембум не збрехав», — сказала Сапфіра, висуваючи язик, щоб попробувати повітря.
«Так. Але що чекає на нас всередині?» — Ерагон був явно збентежений.
«Цього місця не може існувати, — озвався Глаедр. — Звісно, ми з Вершниками приховали на Вройнгарді багато чого. Однак острів надто маленький для того, щоб непомітно побудувати на ньому такий величезний тунель… А я тим часом ніколи про нього не чув».
Ерагон збентежився ще більше. Він насупив брови й озирнувся навкруги. Вони були тут одні — ніхто не намагався до них підкрастися.
«А його могли побудувати ще до того, як Вершники оселились на Вройнгарді?» — спитав Ерагон.
Глаедр на мить замислився:
«Не знаю… Можливо. Принаймні це одне-єдине розумне пояснення. Але якщо це так, тоді він дійсно старий-престарий».
Утрьох вони подумки обшукали прохід. Здається, у ньому не було нічого живого.
«Ну, гаразд…» — мовив Ерагон. Кислуватий присмак остраху з’явився в нього в роті, а долоні вкрилися потом. Що б там не було наприкінці тунелю, Вершник хотів з’ясувати це раз і назавжди. Сапфіра теж нервувала, але менше ніж Ерагон.
«Дізнаймося, — сказала вона, — що за щур ховається в цій норі».
Вершник та дракон постояли ще трохи й майже водночас зайшли через дверну пройму всередину тунелю. І тільки-но останній дюйм Сапфіриного хвоста прослизнув через поріг, двері зрушили з місця й лунко зачинились за ними, так, немов камінь ударив об камінь. Вони опинились у кромішній пітьмі.