— Ні-ні! — скрикнув Ерагон, кидаючись назад до дверей. — Наіна гвітр!
Тьмяне біле сяйво освітило вхід до тунелю. У його промінні Вершник побачив, що внутрішня поверхня дверей була ідеально рівна. Спершу він спробував штовхнути їх, потім наліг плечем — двері навіть не ворухнулися.
— Чорт забирай! — лайнувся Вершник. — Треба було хоч колоду підкласти або валун, щоб залишити їх відчиненими!
«Якщо знадобиться, ми завжди можемо зруйнувати їх», — спокійно сказала Сапфіра.
«А от у цьому я дуже сумніваюся», — відповів Глаедр.
«У такому разі,— Ерагон намацав руків’я Брізінгра, — гадаю, що в нас немає іншого вибору, як іти вперед».
«А коли в нас був іще якийсь вибір, крім того, щоб іти вперед?» — спитала Сапфіра.
Ерагон нічого на те не відповів, натомість змінив своє заклинання так, щоб чарівне світло йшло з однієї точки під стелею, інакше зникала тінь і йому та Сапфірі ставало важко визначати глибину. Вони ще трохи постояли й рушили вниз по похилому тунелю.
Підлога в тунелі була якоюсь горбкуватою, що полегшувало пересування за відсутності сходів. Там, де підлога та стіни сходились, вони перетікали одне в одне так, неначе камінь було розплавлено. Це підказувало Ерагонові, що тунель, очевидно, вирили ельфи.
Вершник і дракон усе йшли і йшли вниз, глибше й глибше під землю. Ерагон був упевнений, що вони вже пройшли під передгір’ям за скелею Кутіан і заглибилися під гору, що височіла далі. Тунель нікуди не повертав, не розділявся, а стіни залишались цілком голі.
Нарешті Ерагон відчув легкий дотик теплого повітря, що підіймалося до них з глибини тунелю.
Ще трохи — і він помітив удалині слабке оранжеве сяйво.
— Летта, — прошепотів Ерагон і погасив своє чарівне світло.
Вони пішли далі. Повітря ставало все тепліше, а сяйво попереду — яскравіше. Невдовзі вони вже змогли бачити кінець тунелю: велику чорну арку, повністю вкриту якимись рельєфними знаками. Це створювало враження, ніби вся вона поросла терном. У повітрі з’явився запах сірки. Ерагон відчув, як йому на очі набігли сльози.
За пару хвилин Вершник і дракон зупинилися перед аркою. Усе, що вони могли бачити крізь неї, — пласка сіра підлога.
Ерагон озирнувсь назад, потім знову перевів погляд на арку. Цей зубчастий прохід непокоїв його. Здається, Сапфіра так само була збентежена. Вершник спробував прочитати символи, та їх було надто рясно й вони були так перемішані, що він нічого не міг зрозуміти. Та все ж йому здавалося, що жодної темної енергії тут не було. Зрештою, якщо невідомим будівникам цього тунелю вдалося приховати закляття для зовнішніх дверей, то вони, звичайно, могли зробити те саме з будь-яким закляттям, накладеним на арку.
Вершник та Сапфіра перезирнулись. Ерагон облизав губи. «Безпечних шляхів більше немає», — згадав він слова Глаедра.
Сапфіра, у свою чергу, пирхнула, випустивши з ніздрів тонкий струмінь вогню, — і вони, усі як один, пройшли через арку.
ТАЄМНИЦЯ
Ерагон роззирнувся довкола й помітив одразу кілька речей. По-перше, вони стояли з одного боку круглої зали, завширшки близько двохсот футів, а посередині була чимала яма, що випромінювала на всі боки тьмяне оранжеве сяйво. По-друге, повітря було задушливо гаряче. По-третє, навколо зовнішньої частини кімнати були два концентричні кільця, схожі на лави ярусів — заднє вище за переднє,— а на них лежало багато якихось темних предметів. По-четверте, стіна за цими ярусами в багатьох місцях іскрилась, наче прикрашена кольоровими кристалами. Та Ерагон не мав можливості розгледіти ані стіну, ані темні предмети, оскільки на відкритій місцині, якраз біля сяючої прірви, стояла людська фігура з головою дракона.
Ця істота була вся з металу й мерехтіла, мов відполірована сталь. На ній не було жодного одягу, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, зробленої з такого самого блискучого матеріалу, що й тіло. Її могутні груди, ноги та руки вигравали м’язами, мов у кулла. У лівій руці ця істота тримала металевий щит, а в правій — райдужний меч, в якому Ерагон одразу ж упізнав клинок Вершника.
За воїном, біля дальньої стіни кімнати, можна було розгледіти трон, на спинці й сидінні якого відбився темний силует.
Драконоголовий воїн рушив уперед. Його шкіра й суглоби рухались плавно, мов живе тіло, але кожен крок лунав так, ніби на підлогу падав важкий вантаж. Воїн зупинився футів за тридцять від Ерагона та Сапфіри й глянув на них очима, що мерехтіли, мов пара темно-червоних вогників. Потім він підвів свою важелезну голову й гучно скрикнув якимось незвичайним металевим голосом. Той крик озвався луною. Здавалось, довкола ревіла ціла юрба чудовиськ.