Раптова гаряча хвиля накрила Вершника. Він відчув, що може ось-ось упасти.
«Ні, це неможливо!» — подумав Ерагон.
Він хотів вірити в те, що бачив, але боявся, що то всього лиш звичайна ілюзія, створена задля того, щоб зрадити його сподівання. Та вже сама можливість глянути на те, що він так пристрасно хотів бачити, забила йому дух, приголомшила і вразила так сильно, що він не знав, що робити й казати. Сапфіра, здається, переживала те саме.
Зі стану заціпеніння їх вивів невідомий розум.
«Ви, любі, не помиляєтесь, — сказав він. — Ваші очі вас не обманюють. Ми — таємна надія нашої раси. Тут лежать наші серця сердець — останні вільні Елдунарі на землі — і тут-таки лежать яйця, які ми оберігаємо вже понад сотню років».
Ерагон не міг ані ворухнутись, ані дихнути.
«Яйця драконів… Сапфіро… яйця», — тільки й прошепотів він.
Вона тремтіла, немов від холоду, а луска вздовж її хребта стала як наче гостра й трохи настовбурчилась.
«Хто ви? — спитав Вершник у невідомого розуму. — І звідки нам знати, що вам можна вірити?»
«Мені здається, це правда, Ерагоне, — сказав Глаедр прадавньою мовою. — Я знаю, тому що Оромис був серед тих, хто розробив план цього місця».
«Оромис?!»
Та Глаедр не встиг нічого додати, тому що невідомий розум сказав:
«Моє ім’я — Умарот. Моїм Вершником був ельф Враель, голова нашого ордену на той час, коли доля завдала нам нищівного удару. Я говорю від імені інших, хоч і не командую ними. Справа в тому, що тільки частина з нас була пов’язана з Вершниками, але більшість — ні, тому не визнає жодної влади, крім своєї власної волі,— здавалося, він сказав це з ноткою роздратування. — Та буде надто складно, якщо всі ми почнемо говорити водночас. Тому я буду говорити за всіх».
«Це ти?..» — Ерагон кивнув головою на сріблястого драконоголового воїна, який стояв навпроти нього та Сапфіри.
«Ні,— відповів Умарот. — Його звуть Куарок, Мисливець Нідхвалу та Бейн Ургалів. Чарівниця Сильварі надала його тілу того вигляду, який ви бачите зараз. Він зміг би захистити нас, якби Галбаторікс чи будь-який інший ворог раптом пробрався до Склепу Душ».
Поки Умарот говорив це, драконоголовий воїн провів правою рукою вздовж торса, розстібаючи приховану застібку. Передня частина його грудної клітки відчинилась, наче дверцята в буфеті. У грудях Куарока було пурпурове серце сердець, оточене тисячами срібних дротів, кожен з яких навряд чи перевершував за товщиною волосину. За мить Куарок застебнув свій нагрудник.
«Я тут», — сказав Умарот і спрямував погляд Ерагона вбік заглибини, в якій лежав великий білий Елдунарі.
Ерагон повільно-повільно вклав Брізінгр у піхви.
Яйця драконів і Елдунарі. Здавалось, Вершник не в змозі відразу збагнути грандіозність цього відкриття. Думки рухались напрочуд мляво, так, наче його вдарили по голові. Зрештою, на певну міру, так воно й було.
Ерагон іще якийсь час постояв, а потім рушив убік ярусів, праворуч від чорної, вкритої символами арки. За мить він уже стояв перед Куароком.
— Можна? — і подумки, і вголос спитав Вершник.
Драконоголовий воїн нічого не відповів, а тільки клацнув зубами й гуркітливими кроками відійшов до сяючої ями посеред зали. Свій клинок він так і тримав напоготові, про що Ерагон постійно пам’ятав.
Почуття цікавості й глибокої поваги охопили Вершника, коли він наблизився до яєць. Затамувавши подих, Ерагон перехилився через край нижнього ярусу. Перед ним лежало золотаво-червоне яйце, майже п’ять футів заввишки. Вершник зняв рукавицю й доторкнувся до нього долонею. Яйце було тепле. А всередині, як підказував йому розум, зачаїлася спляча свідомість дракона, який іще не вилупився.
У цю мить гарячий подих Сапфіри торкнувся його шиї. Вона стояла вже поруч.
«А твоє яйце було менше за це», — сказав Ерагон.
«Це тому, що моя мати була не така стара й велика, як той дракон, що його відклав».
«A-а… Я чомусь не подумав…»
Він глянув на решту яєць і відчув, як стискається горло.
— Їх тут так багато, — прошепотів Вершник, притуляючись плечем до Сапфіриної щелепи.
Сапфіра дрібно тремтіла. Ерагон подумав, що вона, мабуть, збожеволіла б від радощів, бачачи цю картину, але все ще не могла повірити в реальність побаченого. Нарешті дракон пирхнув, повернув голову, щоб бачити всю залу, а потім чимдуж ревнув так, що зі стелі полетіла курява.
«Як?! — скрикнула вона подумки. — Як ви могли втекти від Галбаторікса? У нас, драконів, немає звички ховатися під час битви. Ми не боягузи, щоб тікати від небезпеки. Як це вийшло!»