Після цього Сапфіра почала розпитувати про те, що цікавило її найбільше, — яйця драконів. Вона довідалась, що всього їх вдалося врятувати двісті сорок три. Двадцять шість із них призначалися для Вершників, а решта були вільні. Потім вони обговорили деталі польоту до Урубейна. А поки Умарот і Глаедр давали Сапфірі поради щодо найкоротшого шляху до міста, драконоголовий воїн вклав у піхви свій меч, залишив щит на підлозі й почав одне за одним діставати Елдунарі з їхніх заглибин у стіні. Він клав кожну перлиноподібну кулю у шовковий гаманець, на якому вона й лежала, а потім обережно складав докупи на підлозі біля сяючої ями. Найбільше Елдунарі було таке велике, що залізний дракон навіть не зміг його обхопити.
Куарок порався з Елдунарі, Сапфіра обговорювала подробиці маршруту, а Ерагон тим часом ніяк не міг позбутись відчуття нереальності всього того, що відбувалося. Досі він не міг навіть уявити, ніби в Алагезії ще ховалися якісь дракони. Але ж вони були тут, ці залишки минулої епохи! Вершникові здавалося, що ожила якась старовинна історія, а вони із Сапфірою потрапили в самісіньке її осереддя. Почуття Сапфіри були складніші. Знання про те, що її раса вже не була приречена на вимирання, зняло камінь з її душі — камінь, який лежав там від часу її появи на світ. Тепер думки дракона світились такою пронизливою радістю, що здавалося, ніби його очі й луска іскряться ще яскравіше, ніж зазвичай. І все ж було щось таке, що гасило його нестримний ентузіазм, так, наче він соромився Елдунарі.
Ерагон відчував переміну і в настрої Глаедра. Звісно, він не міг до кінця позбутись своєї скорботи, але зараз був, мабуть, найщасливішим відтоді, як загинув Оромис. І хоча Глаедр не виказував до Умарота якоїсь особливої пошани, він ставився до нього з такою любов’ю, якої Ерагон ніколи не помічав у ньому раніше, навіть тоді, коли Глаедр спілкувався з королевою Ісланзаді.
Куарок уже майже впорався зі своїм завданням, і Ерагон підійшов до краю ями, щоб зазирнути в неї. Він побачив круглу шахту, що йшла крізь камінь на добру сотню футів, а потім виходила на напівзаповнену розплавленим камінням печеру. Густа жовта рідина пузирилась і бризкала, наче казанок з киплячим клеєм, з її поверхні здіймались хвости вируючих випарів. Вершникові раптом здалося, що він помітив світло, схоже на те, яке лине від духів, але це видіння промайнуло над поверхнею палаючого моря й зникло так стрімко, що він не був упевнений, що бачив його насправді.
«Ерагоне, підійди до мене! — покликав Вершника Умарот, щойно драконоголовий воїн приніс останнє Елдунарі, яке мало подорожувати разом із ними. — Тепер ти повинен вимовити заклинання. Його слова такі…»
Потім він проказав текст заклинання, в якому Ерагон зрозумів далеко не все.
«Що це за… „кручення“ у другому рядку? Я що, буду закручувати повітря?»
Умарот пояснив, але його пояснення тільки ще більше заплутало Ерагона. Тоді Умарот спробував пояснити вдруге — наслідок був той самий. Старші Елдунарі й собі втрутилися в розмову, але їхні пояснення мали ще менше сенсу, бо це був суцільний плин якихось картин, що перекривали одна одну, відчуттів і дивних езотеричних порівнянь. Усе це остаточно збило Ерагона з пантелику. Його трохи втішало хіба що те, що Сапфіра та Глаедр виглядали так само спантеличеними, хоч Глаедр і сказав:
«Здається, я розумію, але це приблизно те саме, що пробувати схопити налякану рибу — щоразу, коли ти думаєш, що вже її впіймав, вона прослизає між твоїми зубами».
Нарешті Умаротові урвався терпець.
«Завершимо цей урок наступного разу, — сказав він. — Ти знаєш, що робить це заклинання, навіть якщо не знаєш як. Цього буде досить. Візьми в нас стільки сили, скільки треба, і говори. Нам час рушати».
Хоч такий поворот справи й не дуже сподобався Ерагонові, він спробував добре запам’ятати слова заклинання, щоб не припуститися помилки, а потім почав говорити. Промовляючи рядки, Вершник узяв енергію Елдунарі й навіть здригнувся, коли потужний потік енергії заструменів через нього, наче річка, чия вода була водночас і холодна, і гаряча.
Повітря навколо нерівної купи Елдунарі заколивалось, замерехтіло — і раптом уся купа ніби згорнулася сама в себе й миттю стала невидима. Порив вітру скуйовдив Ерагонові волосся. У залі пролунав неясний глухий стук.
Вершник тільки моргнув від подиву, а не менше здивована Сапфіра ще й поводила головою якраз у тому місці, де щойно були Елдунарі. Вони зникли, зникли цілком і повністю, так, наче їх ніколи й не було, але і Вершник, і дракон відчували, що Елдунарі десь зовсім поруч.