«Як тільки ви покинете склеп, — сказав Умарот, — вхід до цієї просторової кишені буде залишатись на постійній відстані від вас увесь час, за винятком тих випадків, коли ви будете в обмеженій зоні або коли повз цей простір проходить людське тіло. Вихід не ширший за шпильку, але смертоносніший за будь-який меч. Він проріжеться прямо крізь плоть, якщо до нього доторкнутись».
Сапфіра принюхалась:
«Навіть ваш запах зник».
«А хто придумав, як це зробити?» — спитав вражений Ерагон.
«Один самітник. Він жив на північному березі Алагезії тисячу двісті років тому, — відповів Умарот. — Це гарний спосіб заховати щось на видному місці, але він дуже небезпечний і досить складний для виконання».
На якийсь час дракон замовк. Ерагон зрозумів, що той збирається з думками.
«Є ще дещо, — нарешті продовжив Умарот, — про що ви із Сапфірою повинні знати. Як тільки ви пройдете крізь велику арку, оту, що за вами — Ворота Вергатоса, — ви одразу ж почнете забувати про Куарока й сховані тут драконячі яйця. Іще до того, як ви дістанетесь до кам’яних дверей наприкінці тунелю, усі спогади про них зникнуть із вашої пам’яті. Навіть ми, Елдунарі, забудемо про драконячі яйця. Якщо нам вдасться знищити Галбаторікса, тоді ворота повернуть наші спогади, але до того часу ми повинні забути про них. — Умарот знову на мить замовк: — Це… неприємно, я знаю, але ми не можемо дозволити Галбаторіксу дізнатись про яйця».
Ерагонові все це не дуже сподобалась, та що було робити!
«Спасибі, що попередив», — тільки й сказала Сапфіра.
Тим часом величний металевий воїн Куарок підняв з підлоги свій щит, витягнув меч, підійшов до стародавнього трону й сів на нього. Після того як воїн примостив оголене лезо собі на коліна і, прихиливши щит збоку до трону, поклав руки догори долонями на стегна, він закам’янів. Якби не танцюючі вогники його темно-червоних очей, що уважно спостерігали за яйцями драконів, можна було б подумати, що це статуя.
Ерагон мимоволі здригнувсь, коли повертався спиною до трону. У цій одинокій фігурі в дальньому кінці зали було щось потойбічне. Куарок та інші Елдунарі, які залишались у сховищі, могли провести на самоті ще сотню, а може, й більше років… Ерагонові захотілося вийти звідси якомога швидше.
«Прощавайте», — сказав він подумки.
«Прощавай, Шейдслеєре, — відповіли п’ятеро голосів. — Прощавай, Блискуча Луско. Хай вам щастить!»
Ерагон розпрямив плечі й разом із Сапфірою пройшов через Ворота Вергатоса, покидаючи Склеп Душ.
ПОВЕРНЕННЯ
Невдовзі вони вийшли з тунелю на полудневе сонячне світло, що заливало галявину перед скелею Кутіан. На душі в Ерагона було чомусь тривожно. Він почував себе так, наче забув щось важливе. Вершник спробував згадати, що саме, та нічого не спадало на думку… Одне тільки тривожне відчуття порожнечі. Що воно було? Ні, він не міг пригадати.
«Сапфіро, ти…» — почав Ерагон, але відразу ж замовк.
«Що?»
«Нічого. Просто я подумав… Та ні. Не звертай уваги, це — дрібниці».
Тим часом двері тунелю з гуркотом зачинились за ними, рядки символів над дверима поволі згасли, і зубчастий, вкритий лишайником шпиль знову перетворився на звичайний камінь.
«Ну ж бо, — сказав Умарот, — вирушайте! День уже хилиться до вечора, а до Урубейна ще летіти й летіти».
Ерагон востаннє оглянув галявину, усе ще відчуваючи, що чогось не вистачає, потім кивнув головою й заліз у Сапфірине сідло.
І тільки-но він затягнув ремені на ногах, як десь праворуч, між важкими гілками хвойних дерев, пролунав моторошний вереск примарного птаха. Вершник озирнувся — примари ніде не було. На обличчі Ерагона з’явилося щось схоже на посмішку. Він був радий, що відвідав Вройнгард, та ще більше радів, що покидає його. Це була погана місцина.
«Вирушаймо?» — спитала Сапфіра.
«Поїхали!» — сказав Ерагон з полегшенням.
Сапфіра змахнула крилами, стрибнула в повітря й злетіла над яблуневим гаєм, що був на іншому боці галявини. Вона швидко здіймалась угору над чашоподібною долиною, облітаючи по колу руїни Дору Ареба. Невдовзі Сапфіра вже була досить високо, щоб перелетіти через гори. Тоді вона повернула на схід і полетіла на материк, до Урубейна, залишаючи позаду руїни колись славетної твердині Вершників.
МІСТО СКОРБОТИ
Коли вардени прибули до Урубейна, сонце стояло ще в зеніті. Голова колони зійшла на вершину узгір’я і раптом зупинилася. Роран почув попереду крики людей. Що то могло бути? Стривожений, він швиденько пробрався вперед, а коли дістався вершини, то аж завмер від подиву, так само, як і інші воїни. Попереду відкривався просто неймовірний за красою краєвид.