«Ех! Якби в нас були запаси харчів! Тоді б я просто почекав і взяв би місто на замору. Так було б найкраще. А все інше — справжнє божевілля».
Хоч Роран добре знав: війна — то взагалі суцільна вервечка божевільних учинків.
«Один-єдиний спосіб, — зробив нарешті невтішний для себе висновок Міцний Молот, — це магія. Та ще Сапфіра. Якщо нам вдасться знищити Мертага, тоді або їй, або ельфам доведеться допомогти нам перебиратися через стіни».
Роран насупив брови, відчуваючи в роті кислий присмак, і прискорив ходу. Чим швидше вони розіб’ють табір, тим краще. Від ходьби в нього знов розболілися ноги.
«Ну, що ж, — сказав сам собі ватажок, — якщо вже мені судилося загинути під час якоїсь божевільної атаки, то перед цим я хотів би принаймні гарно повечеряти й спокійно виспатись».
Вардени розбили свої намети приблизно за милю від Урубейна, біля маленької річечки, що впадала в Рамр. Після цього люди, гноми й ургали почали зводити оборонні споруди, і це тривало аж до настання ночі, а зранку знову відновилося. Власне кажучи, поки вардени залишалися на якійсь території, вони весь час зміцнювали свої укріплення. Воїни ненавиділи цю роботу, але, по-перше, вона не давала їм нудьгувати, а по-друге, могла врятувати їм життя.
І кожен воїн вважав, що всі накази віддає Ерагон. Роран тим часом знав, що насправді їх віддає не хто інший, як Джормандер. Від часу викрадення Насуади й відбуття Ерагона Міцний Молот пройнявся неабиякою повагою до цього досвідченого вояка. Джормандер бився з Імперією ледь не все своє життя й мав глибокі знання щодо тактики та організації роботи тилу. Вони з Рораном добре ладнали між собою, бо обидва були людьми криці, а не магії.
Але, крім Джормандера, був ще й король Орин, з яким — після початку роботи над оборонними спорудами — Роран став час від часу сперечатися. Принаймні Орин ніколи не втрачав нагоди дошкулити йому. Якщо й була в таборі людина, через яку вони могли загинути, то це був саме Орин. Роран знав, що ображати короля — заняття далеко не найрозумніше, але цей бевзень хотів відправити посланця до головних воріт Урубейна й офіційно кинути виклик Галбаторіксові, так, як вони робили в Драс-Леоні й Белатоні.
— Ви що, хочете спровокувати Галбаторікса? — скрикнув Роран. — Якщо ми це зробимо, він може відповісти!
— Звісно, саме так і буде, — сказав король Орин, гордо піднявши голову. — Нам належить повідомити його про свої наміри й дати йому можливість розпочати мирні перемовини.
Роран тільки витріщив очі з подиву й не став нічого говорити королю, а звернувся натомість до Джормандера:
— Слухай, ти можеш хоч якось достукатись до його розуму?
Усі троє були в наметі Орина, куди король покликав їх.
— Ваша величносте, — сказав Джормандер, — мені здається, Роран має рацію. Краще було б зачекати, перш ніж вступати в перемовини з Імперією.
— Але ж вони нас бачать! — почав протестувати Орин. — Хіба ми не розбили табір прямо за їхніми стінами? З нашого боку було б… нечемно не відправити посланця для оголошення наших намірів. Ви обидва простолюдини, то я й не чекаю від вас розуміння. Але королівська гідність вимагає чемності, навіть якщо ми перебуваємо в стані війни.
У Рорана виникло гостре бажання дати королю по пиці:
— Ви аж такий сліпий, що вірите в те, нібито Галбаторікс вважатиме вас за рівного собі? Яка дурниця! Та ми для нього комахи! І йому байдужа ваша чемність. А ви часом не забули про те, що Галбаторікс був простолюдином, як і ми, до того, як здолати Вершників? Його шляхи з вашими ніяк не збігаються. У світі немає людини, схожої на нього, а ви гадаєте, що можете передбачити його плани? Ви марите про те, що можете його вгамувати? Нісенітниця!
Обличчя Орина вкрилося плямами, і він жбурнув свій кубок з вином на підлогу:
— Ти зайшов надто далеко, Стронгхамере! Ніхто не має права розмовляти зі мною таким тоном!
— Я маю право робити те, що хочу! — крикнув у свою чергу Роран. — Я не один з ваших підлеглих. Я перед вами не звітую. Я вільна людина й можу говорити з ким завгодно, коли завгодно і як завгодно — навіть із вами. Посилати гінця в жодному разі не можна, і я…
Король Орин не став більше слухати й вихопив меч із піхов. Та він не застав Рорана зненацька, бо той ще раніше тримав руку на своєму молоті й, почувши звук сталі, різким рухом висмикнув його з-за пояса.
Клинок короля срібною плямою зблиснув у тьмяному світлі намету. Роран побачив, куди Орин хоче завдати удар, і зробив крок убік, а потім сам ударив по лезу королівського меча. Меч брязнув, зігнувся й вилетів з руки Орина. За мить коштовна зброя вже впала на килим.