Здавалося, Валдр хоче пересвідчитися в тому, що Ерагон і Сапфіра запам’ятали його видіння серед моря всіх інших спогадів. Ані Вершник, ані дракон не розуміли, що хоче сказати Валдр, а сам він не хотів нічого пояснювати.
Коли, нарешті, на горизонті з’явився Урубейн, Елдунарі перервали плин своїх спогадів.
«Тепер, — сказав Умарот, — ми зможемо найбільше допомогти вам у тому разі, коли як слід вивчимо лігво нашого ворога».
І доки Сапфіра повільно спускалася до землі, Елдунарі це й робили. Те, що вони побачили, правду кажучи, не додало їм оптимізму.
«Галбаторікс, — сказав Глаедр, — багато чого набудував тут відтоді, як прогнав нас із цього місця. У наш час стіни були не такі товстенні й значно нижчі».
А Умарот додав:
«Коли наш рід воював з ельфами, Ілірея була не так сильно укріплена. Зрадник зарився дуже глибоко та ще й завалив свою діру горою каміння. Думаю, він не стане звідти вилазити за власним бажанням. Він схожий на борсука, який утік у свою нору й кусає за ніс будь-кого, хто спробує його відкопати».
Приблизно за милю на південний захід від оточеного стіною виступу, прямо біля підніжжя міста розташувався табір варденів. Він був набагато більший, ніж тоді, коли Ерагон вилітав. Спершу це здивувало Вершника, та потім він зрозумів, що, швидше за все, королева Ісланзаді зі своєю армією нарешті таки приєдналася до варденів. Ерагон полегшено зітхнув — навіть Галбаторікс побоювався могутності ельфів.
Коли вони із Сапфірою були десь за лігу від наметів, Елдунарі допомогли Ерагонові розширити свідомість так, що він міг відчувати думки людей, гномів, ельфів і ургалів, які зібралися в таборі, тимчасом як дотик його розуму був такий легкий, що навряд чи хто-небудь зміг би його помітити просто так. Але зараз Вершникові був поки що потрібен лише Блодхгарм.
«Блодхгарме, — подумки сказав він. — Це я, Ерагон». Після того що відкрила йому столітня пам’ять драконів, Вершникові чомусь здалося, що таке стримане звернення буде найбільш природним.
«А, Убивце Тіні! З тобою все гаразд?.. Твій розум якийсь незвичний… Це Сапфіра з тобою? Її часом не поранено?.. Чи, може, сталося щось із Глаедром?»
«Ні-ні, з ними все гаразд… І зі мною так само».
«Тоді…» — Блодхгарм був явно збентежений. Та Ерагон не дав йому договорити.
«Ми вже недалеко, — сказав він, — але я поки що приховаю нас від сторонніх поглядів. Ілюзії Сапфіри та мене все ще видно?»
«Так, Убивце Тіні. Сапфіра ніби кружляє над наметами вгорі десь на відстані милі. Іноді ми ховаємо її за хмарами або робимо так, щоб виглядало, нібито ви з нею ненадовго рушили кудись патрулювати. Зараз ми змусимо ваші відображення полетіти, і тоді за якийсь час ви зможете приєднатися до нас, не викликавши жодних підозр».
«Ні-ні, Блодхгарме. Ліпше потримай свої закляття ще трошки».
«Убивце Тіні…»
«Ми повернемося в табір, але не відразу, — перебив його Ерагон і мигцем глянув на землю: — Приблизно за дві милі на південний схід є один невеликий пагорб. Знаєш, де це?»
«Так, я його бачу».
«Сапфіра сяде прямо за ним… Попроси Арію, Орика, Джормандера, Рорана, королеву Ісланзаді й короля Орина, щоб вони прибули до нас туди… Тільки нехай вони не покидають табір усі разом. А було б іще краще, якби ти зміг якось сховати їх. Ти теж, будь ласка, приходь».
«Як скажеш… Убивце Тіні…»
«Ні-ні! Не питай нічого. Думати про це небезпечно. Приходь, і там я розповім тобі все… Я не хочу, щоб про це, крий боже, дізнався хтось сторонній».
«Ясно. Тоді ми прибудемо до вас так швидко, як тільки зможемо. Але на те, щоб правильно спланувати цей візит, знадобиться трохи часу».
«Звичайно. Не сумніваюся, що ти зробиш усе як слід».
Ерагон закінчив розмову й випрямився в сідлі. На його губах грала ледь помітна посмішка — він уявляв собі вираз обличчя Блодхгарма, коли той дізнається про Елдунарі.
Нарешті, здійнявши цілий вихор, Сапфіра приземлилася у низині біля підніжжя пагорба. При тому вона добряче налякала отару овець, що паслися поруч, і ті, жалібно бекаючи, розбіглися хто куди.