— Я вірю тобі.
— Ерагоне, навіть ми, ельфи, обмінюємося своїми справжніми іменами тільки після багатьох-багатьох років знайомства. Знання, яке можна з них отримати, надто особисте, надто заповітне. Розповідати про нього — це надзвичайно великий ризик. Коли ти ділишся з кимось своїм справжнім ім’ям, ти вкладаєш у чужі руки всього себе без останку.
— Я знаю. Але, можливо, в мене більше ніколи не буде такої нагоди. Це єдине, що в мене є, і я хотів би віддати його тобі.
— Те, що ти пропонуєш, Ерагоне… Це найцінніше, що одна істота може дати іншій.
— Я знаю.
Арія здригнулась. Здавалося, десь глибоко всередині своєї душі вона боролася сама із собою.
— Ніхто ніколи не пропонував мені прийняти такий дар, — після тривалої мовчанки сказала вона. — Твоя довіра, Ерагоне, це честь для мене. Я розумію, як багато це для тебе означає, але ні… Я змушена відмовитись. Прийняти його тільки тому, що завтра нас можуть убити або взяти в полон, — це неправильно як стосовно тебе, так і стосовно мене. Небезпека не є виправданням безглуздих учинків, безвідносно до того, наскільки великою є загроза нашому життю.
Ерагон схилив голову. Її міркування були дуже переконливі, і він з повагою сприйняв її вибір.
— Добре, як скажеш, — мовив він.
— Дякую, Ерагоне.
— А ти коли-небудь говорила комусь своє справжнє ім’я? — за якусь мить спитав Вершник.
— Ні.
— Навіть своїй матері?
Вона скривилась:
— Ні.
— А ти знаєш його?
— Звичайно. Чому ти подумав, що я його не знаю?
Ерагон знизав плечима, трохи помовчав.
— І давно ти його дізналася? — спитав він. Арія мовчала так довго, що він уже подумав, що вона взагалі не відповість. Але ельфійка глибоко зітхнула й заговорила:
— Це сталося через багато років після того, як я покинула Ду Вельденварден, коли я нарешті стала звикати до своєї ролі між варденами та гномами. Коли Фаоліна й інших моїх товаришів не було поруч, я провела чимало часу наодинці із собою. Більшу його частину я витратила на дослідження Тронжхейма, блукаючи порожніми просторами міста-гори, куди рідко хто зазирав. Тронжхейм дуже-дуже великий, там є багато дивовижних речей: зали, люди, створіння, забуті речі… На свій подив, саме там я стала розуміти себе краще, ніж будь-коли до того. Одного разу я знайшла залу десь у верхній частині Тронжхейма — сумніваюсь, що знову змогла б пригадати, де вона розташована, навіть якщо б спробувала. Здавалось, сонячні промені заливають залу світлом, хоч стеля не була пошкоджена. Посередині зали стояв п’єдестал, а згори на п’єдесталі росла одинока квітка. Я не знаю, що то була за квітка, ні до того, ні після того я таких квітів ніколи не бачила. Вона мала пурпурові пелюстки, а середину її пуп’янка немов хтось окропив кров’ю. Стебло вкривали шипи, квітка мала приємний аромат, і в ній ніби лунала якась приглушена музика. Це була найдивовижніша, найнеймовірніша річ з усіх, які тільки можна відшукати. Я довго-довго стояла в залі, не зводячи погляду з квітки, і саме там я, нарешті, змогла виразити словами те, ким я була і хто я є.
— Я б теж хотів побачити цю квітку, — сказав Ерагон, коли ельфійка змовкла.
— Може, колись і побачиш, — мовила Арія, а потім кинула погляд на табір варденів: — Мені пора йти. Треба владнати ще чимало справ.
— Тоді побачимось завтра, — кивнув Ерагон.
— До завтра, — попрощалась Арія й пішла геть. Через кілька кроків вона зупинилася й озирнулась. — Я рада, що Сапфіра обрала тебе своїм Вершником, Ерагоне. І я з гордістю буду битися пліч-о-пліч з тобою. Ти перевершив усі мої сподівання. Що б не трапилось завтра, знай це.
Вона пішла й невдовзі зникла за пагорбом, залишивши Вершника із Сапфірою й Елдунарі.
ВОГОНЬ У ТЕМРЯВІ НОЧІ
Невдовзі на землю впала темрява. Тоді Ерагон наклав закляття, щоб приховати себе, поторсав Сапфіру за ніс і пішов пішки до табору варденів.
«Будь обережний», — сказав дракон.
Невидимий, Вершник легко прослизнув повз воїнів, які стояли на варті довкола табору. Він намагався рухатись якомога тихіше, а вартові вночі не могли помітити ані його слідів, ані тіні — отож, жодних проблем не було.
Ерагон досить довго йшов повз намети, аж доки не знайшов той, що належав Роранові й Катріні. Вершник постукав пальцями по центральному стовпу, і Роран миттю висунув голову на вулицю.
— Де ти є? — прошепотів він. — Ходи сюди!