Велетенський дракон повернув назад, іще раз змахнув крилами, стрясаючи повітря, і чорною розпростаною масою полетів назад у місто, щоб зникнути за високими будівлями. Почулися кроки, брязкіт ланцюгів, і, нарешті, все знову стихло.
Ерагон полегшено зітхнув, спробував ковтнути слину й не зміг. Серце Вершника калатало так, що було аж боляче.
«І ми повинні вбити… ось це?!» — подумав він, похоловши від страху.
— А чому він напав? — спитала Елва тоненьким переляканим голоском.
— Щоб вселити в нас страх, — похмуро відповів Ерагон. — А може, хоче збити з пантелику.
Подумки Вершник знайшов Джормандера й наказав йому перевірити, чи всі вартові залишилися на своїх постах. Треба було подвоїти охорону до кінця ночі.
— Ти відчувала щось від Шруйкана? — спитав він Елву за якусь мить.
Дівчинка здригнулась.
— Біль. Дуже сильний біль. А ще гнів… Якби його воля, він убивав би кожну живу істоту й спалював би дощенту кожну билинку… Він божевільний.
— І до нього не можна достукатись?
— Ні, припинити його страждання — це єдине, що можна для нього зробити.
Ерагонові стало боляче. Він чомусь завжди думав, що вони зможуть урятувати Шруйкана від Галбаторікса.
— Нам треба йти, — пригнічено сказав Вершник. — Ти готова?
— Мені пора, — зиркнула Елва на Грету.
— Куди це ти? — розхвилювалась опікунка.
Елва шепнула їй кілька слів, і жінка трохи заспокоїлась — здатність малої зазирати в чужі серця не переставала дивувати, а водночас тривожити Ерагона.
Утім Грета дала свою згоду аж після того, як Вершник заховав і себе, і Елву від її погляду. Треба було рушати вбік пагорба, де на них уже чекала Сапфіра.
ЧЕРЕЗ СТІНУ ПРЯМО В ЧЕРЕВО
— Тобі конче треба це робити? — спитала Елва.
У цей час Ерагон якраз оглядав стремена на сідлі Сапфіри. Вершник на мить зупинився й глянув у той бік, де на траві, схрестивши ноги, сиділа дівчинка й перебирала пальцями лусочки на своїй кольчузі.
— Що? — не зрозумів він.
Вона торкнулася до губ маленьким гостреньким нігтиком.
— Твій рот постійно щось жує… Це мене дратує,— за мить сказала Елва й додала: — А ще викликає огиду…
Тільки тепер Ерагон помітив, що нервово покусує внутрішню поверхню правої щоки — на ній уже навіть з’явилося кілька кровоточивих ранок.
— Вибач, — мовив він і швиденько проказав закляття, щоб зцілити щоку.
Цілу ніч Вершник намагався не думати ані про те, що насувалося, ані про те, що вже відбулося.
Він пробував думати тільки про те, що є: ось дотик свіжого повітря до руки, ось відчуття землі під собою, ось спокійний подих і повільне биття серця… Так, як було колись у дитинстві.
Однак невдовзі на сході зійшла зоря Айдайль. Отже, скоро світанок — пора готуватися до битви. Ерагон перевірив кожну деталь свого спорядження, відрегулював усі ремінці на сідлі, так, щоб Сапфірі було якомога зручніше, звільнив підсідельну сумку від усього зайвого, що в ній було, залишивши тільки скриньку із серцем сердець Глаедра й м’яку ковдру. Потім він разів п’ять застібав і розстібав пояс, на якому висів меч. Насамкінець перевірив сідельні ремінці. Здається, все.
Вершник зістрибнув із Сапфіри.
— Вставай, — сказав він, звертаючись до Елви.
Та зиркнула на нього не надто привітним поглядом, але зробила так, як він звелів. Ерагон узяв її за худенькі плечі й легенько смикнув за край лускатої кольчуги. Він хотів пересвідчитись, що вона сидить на малій як слід.
— Хто це зробив тобі таку кольчугу? — спитав Ерагон.
— Двійко чарівних гномів… Брати на ім’я Умар і Улмар, — на щічках Елви з’явились ямочки, коли вона посміхнулася. — Правду кажучи, вони не вважали, що мені це потрібно, але мені… вдалося їх переконати.
«Не сумніваюсь, що так воно й було», — сказала Сапфіра Вершникові.
Той стримав посмішку. Добру половину ночі дівчинка спілкувалася з драконами. З усього було видно, що вона хотіла їм сподобатися. Проте Ерагон міг напевно сказати, що дракони її побоювались — навіть найстарші, такі, як Валдр, — бо в них немає захисту проти Елвиних чарів. Ні в кого його немає.
— А Умар та Улмар дали тобі клинок, котрим можна боротися? — спитав Вершник.
Елва насупилась:
— Навіщо він мені здався?
Ерагон мовчки глянув на неї, а потім дістав свій старий мисливський ніж, яким користувався під час їжі, і прив’язав його ременем до талії дівчинки.
— На ось… Про всяк випадок, — нарешті сказав він і додав, підставляючи Елві спину: — А тепер залазь.