Швидко-швидко промовляючи слова, він наклав заклинання, щоб приховати всіх трьох. Магія почала діяти, і Вершник, як завжди, відчув легке запаморочення, коли його тіло, а також тіла Сапфіри та Елви зникли з-перед очей. Було таке відчуття, ніби він просто завис у порожнечі за сотню футів від землі.
І в ту саму мить, коли Ерагон закінчив говорити, Сапфіра злетіла. Могутнім поштовхом вона відірвалася від гребеня пагорба й із силою змахнула крилами, набираючи висоту.
— По-моєму, тут не надто зручно, — мовила Елва, коли Ерагон забрав у неї свій щит.
— Так буває не завжди! — відповів Вершник, підвищуючи голос, щоб його було чути крізь вітер.
У глибинах свого розуму він відчував, що Глаедр, Умарот та інші Елдунарі спостерігають, як невдовзі Сапфіра почала спускатися до землі, аж поки не опинилась над табором варденів.
«Ну, тепер ми помстимося», — сказав Глаедр. Згори Ерагон бачив, що в центрі табору стояли Блодхгарм і десять його магів. Поруч із ними була Арія, яка тримала в руках Дотдаерт. Неподалік лежала чимала колода, до якої були прив’язані мотузки футів по тридцять завдовжки. Інші кінці цих мотузок обвивали кожного ельфа навколо грудей під пахвами.
Сапфіра вже була майже над ними, коли Ерагон подумки віддав їм команду, і двоє ельфів підкинули колоду високо в повітря. Дракон упіймав її кігтями, ельфи в цей час підстрибнули — і все. За мить вони вже летіли над землею. Ще кілька секунд — і ельфів не стало видно.
Потужно змахуючи крилами, Сапфіра піднялася приблизно на тисячу футів над землею. Звідси і їй, і ельфам було добре видно фортечні стіни й будівлі міста.
Ерагон одразу ж побачив зліва спершу Торнака, а потім тіньову Сапфіру. Червоний дракон гнався за нею північною частиною міста. Ельфи, котрі контролювали привид, намагалися тримати Торнака й Мертага в такій фізичній напрузі, щоб у них не було жодної змоги атакувати розумом. Якби їм вдалося це зробити або якби вони впіймали привид, то вмить зрозуміли б, що їх обдурили.
«От би ще хоча б пару хвилин!» — подумав Ерагон.
У цей час Сапфіра пролітала над полями. Унизу виднілися катапульти, біля яких спритно бігала туди-сюди обслуга, загони лучників зі встромленими в землю стрілами, схожими на пучки очерету, великі облогові вежі, люди, гноми й ургали, які, прикрившись щитами, поспіхом приставляли драбини до міської стіни, високі й стрункі ельфи у своїх блискучих шоломах, озброєні довгими списами й мечами з коротким клинком…
Невдовзі Сапфіра піднялася вгору, залишивши стіну позаду. Вони пролетіли ще трохи, як раптом Ерагон відчув дивний напад болю — перед його очима з’явились голова Сапфіри й потилиця Елви. Тоді він глянув униз. Арія й інші ельфи, що висіли на мотузках, теж стали видимі. Вершник лайнувся й зупинив дію закляття, яке їх приховувало. Було ясно, що чари Галбаторікса не дозволять їм пройти в місто непоміченими.
Тим часом Сапфіра прискорила лет, прямуючи до величезних воріт фортеці. Знизу до Ерагона долітали крики жаху й подиву, та він не звертав на них уваги. Зараз його цікавили тільки Мертаг і Торнак.
Не долітаючи до воріт, Сапфіра випросталася на повен зріст і кілька разів змахнула крилами у зворотний бік, щоб знизити швидкість. Потім дракон опустився ще нижче й дав змогу ельфам безпечно торкнутися землі. І тільки-но ті швиденько звільнилися від мотузок і відскочили вбік, як Сапфіра й собі приземлилась на внутрішній двір перед воротами, струснувши силою удару і Елву, і Вершника.
Ерагон блискавично смикнув за пряжки ременів, що утримували його та Елву в сідлі, й допоміг дівчинці спуститися із Сапфіри. За мить вони вже бігли слідом за ельфами в бік воріт.
Вхід у фортецю мав форму двох гігантських чорних дверей. На вигляд вони були зроблені із заліза й усіяні сотнями, якщо не тисячами, гострих заклепок, кожна з яких за розміром була не менша ніж голова Ерагона. Уявити собі ще більш непривітний вхід було важко.
Зі списом у руці Арія кинулась до невеликого вхідного отвору, розташованого на дверях зліва. Цей отвір мав вигляд темної прямокутної щілини, куди ледь-ледь могла протиснутись одна людина. Усередині прямокутника виднілася горизонтальна смуга металу, десь у три пальці завширшки й разів у три більша за довжиною.
Коли Арія наблизилася до дверей, смужка опустилась на півдюйма вглиб, а потім зі скреготом змістилася трохи вбік. Зсередини визирнула пара круглих, немов у сови, очей.
— Ти хто? — почувся зверхній голос. — Кажи, чого прийшов, або забирайся геть!
Не роздумуючи ані секунди, Арія просто ввігнала Дотдаерт у відкриту щілину. Зсередини пролунав зойк, а потім Ерагон почув звук тіла, яке падало на підлогу.