Окрім ургалів, серед вояків було близько двох десятків ельфів. Загалом, більша частина їхньої раси мала воювати окремо, але королева Ісланзаді дозволила кільком із них приєднатися до армії варденів. Вони повинні були відбивати атаки магів Галбаторікса.
Роран привітався з ельфами й почав знайомитися з кожним особисто. Ті відповідали йому досить чемно, але у ватажка було таке відчуття, що вони не надто до нього прихильні. Зрештою, це його не дуже обходило, бо він їх теж не любив. Ельфи мали щось таке, що породжувало в Рорана недовіру: вони були надто вже спокійні, надто добре навчені, і що найголовніше — надто на нього несхожі. Гномів і ургалів Міцний Молот розумів значно краще. А от ельфів — ні. Він не міг збагнути, про що вони думають, і це не давало йому спокою.
— Вітаю тебе, Стронгхамере! — мовив Нар Гарцхвог, як йому здавалось, пошепки, хоч його голос можна було почути кроків за тридцять. — Сьогодні ми здобудемо багато слави для нашого племені!
— Так, — погодився Роран, — сьогодні ми завоюємо багато слави.
Тим часом люди явно нервували. Дехто з молодших виглядав так, наче був хворий, але навіть старі вояки не могли приховати свого збентеження: вони то надто багато розмовляли, то надто довго мовчали. Причина була очевидна — Шруйкан. Міцний Молот мало чим міг їм допомогти. Одне-єдине, що йому залишилося, — не виказувати власного страху й сподіватися, що люди не втратять мужність цілком.
Відчуття очікування, що охопило кожного, включно із самим Рораном, було просто нестерпне. І то не тільки тому, що вардени мали ось-ось наразитися на смертельну небезпеку, — вони переживали і за свої сім’ї, і за майбутнє всієї землі. Ясна річ, чекання кожної битви по-своєму гнітюче, але це була битва остання. Це був кінець. Хто б не переміг цього дня, більше битв з Імперією не буде. У це якось важко вірилось, та якби сьогодні вардени програли, у них більше ніколи б не з’явилося шансу вбити Галбаторікса. І хоча під час учорашніх розмов перемога над Галбаторіксом здавалася цілком реалістичною, тепер, коли настав час штурмувати Урубейн, багатьом було по-справжньому лячно.
Роран відшукав Хорста й інших селян з Карвахола. Серед чоловіків була й Бірджит, яка стискала в руках щойно заточену сокиру. Ватажок привітався з нею, піднявши щит, ніби кухоль елю. Вона відповіла йому тим самим. Міцний Молот невесело посміхнувся й пішов далі, поглядаючи на воїнів, які пообмотували свої чоботи та зброю ганчір’ям і стояли готові розпочати наступ.
Нарешті пролунав наказ. Воїни рушили з табору, намагаючись іти так, щоб не брязкати зброєю та обладунками. Роран повів їх через поле до головних воріт Урубейна, де вони приєдналися до двох інших батальйонів, один із яких очолював його колишній командир Мертланд Рудобородий, а інший — Джормандер.
Невдовзі в Урубейні підняли тривогу. Тоді вояки звільнили свої ноги та зброю від ганчір’я й приготувалися до штурму. А вже за кілька хвилин варденські сурми сповістили про початок наступу. Солдати зірвалися з місця й чимдуж побігли по чорній землі до неприступної міської стіни.
Роран біг попереду. Звісно, так він наражав себе на небезпеку і будь-якої миті міг загинути. Але люди повинні були бачити, що він відважно долає всі перепони й воює нарівні з іншими. Міцний Молот сподівався, що це підніме їхній дух і не дозволить їм зламати шеренги при перших ознаках серйозного опору. Що б там не було, Урубейн просто так не здасться. У цьому Роран не мав ані найменшого сумніву.
Вони пробігли повз облогові вежі, чиї колеса були понад двадцять футів заввишки й скрипіли, немов іржаві пружини, і після цього опинилися на відкритому просторі. Стріли й списи, що їх випускали солдати Імперії, посипались на них дощем.
Ельфи почали викрикувати закляття своєю дивною мовою. У тьмяному вранішньому світлі Роран бачив, як чимало списів миттю змінили свою траєкторію й попадали в багнюку. Але не всі… Ось чоловік, що біг попереду Рорана, відчайдушно зойкнув і впав. Та й сам Роран, і ті, хто був поруч із ним, не зупиняючись ні на мить, бігли до стіни.
Раптом Міцний Молот відчув якийсь поштовх — то стріла вдарила в щит, яким він прикривав голову… Ще кілька хвилин, і воїни опинилися, нарешті, прямо біля стіни.
— Драбини! Пропустіть тих, хто з драбинами! — крикнув ватажок.
Люди розступилися, даючи ургалам, які несли драбини, пробратися вперед. Драбини були надзвичайно довгі, і куллам довелося добряче поморочитись, щоб поставити їх вертикально. Але, щойно торкнувшись стіни, драбини під своєю власного вагою провисли всередину так, що їхні верхні дві третини плиском лежали на обтесаному камені й ковзали туди-сюди, щомиті загрожуючи впасти.