Але тепер він думав про те, що чекає на нього по той бік дверей, — і ця думка сповнювала його острахом. Якщо там був Галбаторікс, то їхнє життя ось-ось мало змінитися раз і назавжди. Ніщо більше не залишиться таким, як досі. Так буде для них, так буде й для всієї Алагезії.
«Я не готовий», — подумки сказав Ерагон Сапфірі.
«А ми коли-небудь будемо готові? — риторично спитала вона й висунула язик, пробуючи повітря. — Галбаторікс і Шруйкан повинні померти, а ми — єдині, хто може це зробити».
«А коли ні?»
«Ні, то й ні. Хай буде те, що буде». Вершник глибоко зітхнув:
«Я тебе люблю, Сапфіро».
«Я теж тебе люблю, малий».
Ерагон ступив уперед.
— Що тепер? — спитав він, намагаючись приховати свій неспокій. — Може, варто постукати?
— Для початку подивимось, чи двері не відчинені,— відповіла Арія.
Вони вишикувались у бойовий порядок, а потім Арія, яка стояла поруч з Елвою, ухопилась за ліву ручку дверей і спробувала потягнути їх на себе.
Та тільки-но вона це зробила, як довкола Блодхгарма й кожного з його десяти магів неждано-негадано здійнявся стовп мерехтливого повітря. Ерагон аж скрикнув від подиву, а Сапфіра зашипіла, так, ніби наступила на щось дуже гостре. Судячи з усього, ельфи всередині цього світного стовпа не могли поворухнутись — навіть їхні очі застигли, втупившись туди, куди вони дивилися, коли закляття подіяло. З важким брязкотом двері в стіні ліворуч почали повільно відкриватися, і ельфи посунули в їхній бік, немов низка Статуй, що ковзають по кризі.
Арія кинулась до них, тримаючи перед собою зазублений спис. Вона хотіла знищити чари, які зв’язали ельфів, за допомогою Дотдаерта, але події розвивалися надто стрімко, щоб вона встигла це зробити.
— Летта! — скрикнув Ерагон.
Це було перше заклинання, яке спало йому на думку. Утім магія, що скувала ельфів, виявилася непідвладною для цього простого слова — за мить вони зникли всередині темного отвору, а двері за ними почали закриватися. Ерагона охопило сум’яття. Як їм бути тепер без ельфів?
Тим часом Арія щосили била по дверях кінцем Дотдаерта. Вона навіть спробувала знайти кінчиком леза щілину між дверима й стіною, та все марно: стіна виглядала одним-єдиним непорушним монолітом. Арія обернулась назад. На її обличчі застигла холодна лють.
«Умароте, — сказала вона. — Я хочу бути на тому боці, і мені потрібна твоя допомога».
«Ні,— відповів білий дракон. — Галбаторікс уже напевно запроторив ваших товаришів далеко-далеко. Якщо ми рушимо їх шукати, то тільки витратимо енергію, а самі опинимось у ще більшій небезпеці».
Брови Арії зійшлися на переніссі.
«Але тоді ми зіграємо йому на руку, Умароте-ельдо, — похмуро сказала ельфійка. — Король хоче розділити нас, ослабити. Якщо ми рушимо далі без них, Галбаторіксу буде набагато легше здолати нас».
«Так, дитя. Та чи не здається тобі, що цей Трощитель Яєць швидше за все чекає, що ми спробуємо визволити наших товаришів? Мабуть, він хоче, щоб ми забули про нього, поки будемо гніватись і сумувати. Таким чином ми самі сліпо кинемось у його чергову пастку».
«Навіщо йому йти на такі хитрощі? Він міг би схопити Ерагона, Сапфіру, тебе й решту Елдунарі навіть тоді, коли спіймав Блодхгарма та його магів. Але він не зробив цього».
«Не знаю. Можливо, він хоче, щоб ми були до краю виснажені на той час, коли постанемо перед ним або коли він спробує нас убити».
Арія на мить опустила голову, а коли підняла її, люті вже не було. Тепер обличчя ельфійки виказувало звичні для неї владність і обережність.
«То що ж нам робити, Ебрітхілю?» — спитала вона.
«Будемо сподіватися, що Галбаторікс не стане вбивати Блодхгарма й інших магів. Принаймні не відразу… А нам треба рушати на пошуки короля».
Арія мовчки кивнула на знак згоди, хоч Ерагон помітив, що їй було важко із цим змиритися. Зрештою, йому й самому було нелегко.
— Чому ти не відчула цієї пастки? — ледь не пошепки спитав він у Елви.
— Тому що вона не завдала їм шкоди, — відповіла вона.
Вершник чомусь саме так і думав, але хотів почути це від Елви.