— Передайте Умароту слово в слово, — сказав він. — Умароте! Мені шкода, що ми зустрілися знову. Я думав, що вбив тебе на Вройнгарді.
— Він каже… — почав передавати відповідь Умарота Ерагон, але його випередила Арія:
— …що ти вбив лише його тіло.
— Звичайно, — сказав Галбаторікс. — А де Вершники переховують тебе й таких, як ти? На Вройнгарді чи ще десь? Я та мої слуги дуже уважно обшукали руїни Дору Ареби.
Ерагон не був упевнений, що відповідь дракона слід передавати королю. Навряд чи вона могла тому сподобатись. Але особливого вибору Вершник не мав.
— Він каже… що ніколи не розповість тобі про це з власної волі.
Брови Галбаторікса зійшлися на переніссі:
— А він знає? Чудово! Тоді він дуже скоро розкаже мені про все, чи вже з власної волі, чи ні.
Король торкнувся головки свого яскраво-білого меча.
— Цей меч я забрав у його Вершника після того, як убив його… Я вбив Враеля на сторожовій вежі в Паланкарській долині… Знаєш, Враель назвав свій меч власним ім’ям — Іслінгр, «Той, Що Несе Світло». Щоправда, мені здається, йому більше б личило ім’я Врангр.
Ерагон подумки погодився: це ім’я і справді більше личило б мечеві, бо «Врангр» означає «кривий».
У цей час звідкись здалеку долинув низький протяжний звук. Галбаторікс знов посміхнувся:
— О, як добре. Скоро до нас приєднаються Мертаг і Торнак. Тоді ми зможемо розпочати все як належить.
Наче у відповідь на слова короля в кімнаті почувся іще один поривчастий звук. Здавалося, він лунав одночасно з кількох місць. Галбаторікс глянув через плече:
— Я й гадки не мав, що ви почнете напад рано-вранці. Зрештою, я вже був на ногах — я встаю задовго до світанку, — а от Шруйкана ви, здається, розбудили… Коли його будять, він стає страшенно роздратований і має звичку їсти людей. Мої охоронці вже давно знають, що його не можна турбувати, коли він відпочиває. Ви вчинили б дуже розумно, якби наслідували їхній приклад.
Поки Галбаторікс говорив це, завіса за його троном заворушилась і здійнялася до стелі.
Аж тепер Ерагон із жахом зрозумів, що насправді то ніяка не завіса, а крила Шруйкана.
Чорний дракон, згорнувшись, лежав на підлозі. Його голова покоїлась біля самісінького трону, а велетенське тіло нагадувало стіну, надто стрімку й високу, щоб на неї можна було залізти без допомоги магії. Луска дракона не мала такого блиску, як у Сапфіри чи Торнака — вона наче тьмяно іскрилась то там, то там. Ця темна, мов ніч, луска виглядала такою міцною й непроникною, якої Ерагон ніколи не бачив у драконів. Здавалося, що тіло Шруйкана всуціль кам’яне або металеве.
Дракон мав такі велетенські розміри, що Ерагонові спершу було навіть важко збагнути, що перед ним одна-єдина жива істота. Він дивився на частину жилавої шиї Шруйкана, а гадав, що бачить ледь не все тіло дракона. Бокова частина однієї із задніх ніг Шруйкана здавалась Вершникові всією гомілкою, а одну лиш складку крила він сприйняв за ціле крило. І тільки глянувши вгору й побачивши шипи на хребті дракона, Ерагон нарешті зрозумів, який великий насправді Шруйкан — кожен його шип був, наче стовбур вікового дуба, а луска навколо сягала фута в товщину, коли не більше.
Шруйкан тим часом розплющив око й зиркнув на прибульців. Його райдужна оболонка була блідо-голуба, кольору льоду високо-високо в горах.
На тлі чорнющої луски вона виглядала просто приголомшливо яскравою. Величезне прижмурене око дракона ходило туди-сюди, коли він вивчав обличчя непроханих гостей. Здавалося, у його погляді немає нічого, крім люті й шаленства. Ерагон усім єством відчував, що Шруйкан за мить знищив би їх усіх, якби тільки Галбаторікс йому дозволив.
Від погляду цього сповненого люті величезного ока Ерагонові хотілося втекти далеко-далеко й сховатися кудись у нору глибоко під землею. Вершник подумав, що, мабуть, саме так повинен почуватися кролик, коли віч-на-віч стикається з якоюсь величезною зубастою істотою.
Позаду голосно рикнула Сапфіра. Луска на її спині заворушилась і настовбурчилась, мов шерсть.
У відповідь десь у бездонних ніздрях Шруйкана спершу зблиснули язики полум’я, а потім він так само заричав, заглушаючи Сапфіру. Усе довкола сповнилось гуркотом, наче десь у горах стався обвал.
Діти на помості злякано зойкнули й позгортались клубочками, притиснувши голови до колін.
— Спокійно, Шруйкане, — сказав Галбаторікс, коли чорний дракон нарешті замовк. Повіка дракона опустилась, та повністю ока він так і не закрив, продовжуючи спостерігати за прибульцями крізь щілину шириною в кілька дюймів. Він наче тільки й чекав слушної миті, щоб кинутись на них.