— Я вбив Смерка, я вбив разака, — сказав Ерагон. — Чому б мені не вбити й тебе?
— Я не такий слабкий, як ті, хто мені служить. Ти не зміг подолати навіть Мертага, а він — всього лиш тінь тіні. Твій батько, Морзан, був куди сильніший, ніж будь-хто з вас, але він не зміг встояти проти мене. Крім того, — обличчя Галбаторікса стало злим, — ти помиляєшся, коли вважаєш, що знищив разака. Яйця у Драс-Леоні були далеко не єдині, які я взяв у летрблака. У мене були й інші, які я сховав деінде. Скоро вони вилупляться, і разаки знову ходитимуть по землі, виконуючи мої накази. А щодо Смерка, то Тінь не так уже й важко зробити. До речі, від них часто буває більше проблем, ніж користі. Як бачиш, хлопчику, твої перемоги нічого не важать.
Понад усе Ерагон ненавидів самовдоволеність Галбаторікса і його вираз нездоланної переваги. Йому хотілося кинутись на короля й проклясти його всіма можливими прокляттями, але заради безпеки дітей Вершник тримав себе в руках.
«Що нам робити?» — спитав він Сапфіру, Арію і Глаедра.
«Не знаю», — відповіла Сапфіра. Двоє інших не зронили й слова.
«Умароте?»
«Ми повинні атакувати, поки ще є можливість». Запала тривала мовчанка. Галбаторікс так і продовжував дивитись на них, обіпершись на лікоть і поклавши підборіддя на кулак. Біля його ніг тихо схлипували хлопчик і дівчинка, а над ним світило око Шруйкана, схоже на величезний ліхтар льодяного блакитного кольору.
За якийсь час двері в кімнату повільно відчинились і зачинились. Залунали кроки. То були кроки людини й дракона.
Невдовзі з’явились Мертаг і Торнак. Вони підійшли до трону й зупинилися поряд із Сапфірою.
— Сер, — уклонився Мертаг.
Король подав їм знак рукою. Мертаг із Торнаком рушили до нього й стали праворуч від трону.
Ставши на своє місце, Мертаг мимохідь кинув на Ерагона презирливий погляд, а потім склав руки за спиною і почав пильно дивитися в далекий кінець кімнати, не звертаючи на Вершника жодної уваги.
— Ви йшли довше, ніж я сподівався, — сказав Галбаторікс оманливо спокійним голосом.
— Ворота були пошкоджені сильніше, ніж я спершу думав, сер, — відповів Мертаг, не дивлячись на короля. — А оскільки ви наклали на них закляття, їх було важко відремонтувати.
— Ти хочеш сказати, що це я винен у тому, що ти спізнився?
Мертаг зціпив зуби:
— Ні, сер. Я лиш хотів пояснити. До того ж у передпокої теж було… не все гаразд. І це так само нас затримало.
— Добре. Поговоримо про це пізніше. А тепер є інші справи, якими слід зайнятись. Скажімо, час уже нашим гостям познайомитись із останнім учасником нашої зустрічі. Крім того, тут мало світла.
Галбаторікс ударив пласкою частиною меча по одному з підлокітників трону.
— Наіна! — вигукнув він глибоким голосом. Уздовж стін приміщення ожили сотні ліхтарів.
Вони наповнювали його теплим світлом, так, немов горіли свічки. І хоч у кутках кімнати так-таки й залишилась темрява, Ерагонові нарешті вдалося як слід роздивитись місце, в якому вони перебували.
Уздовж стін була безліч дверей і колон. Усюди стояли скульптури. Стіни були прикрашені картинами й позолоченим орнаментом. Золото, срібло, коштовне каміння… Усе це багатство було просто неймовірним, навіть коли порівнювати його з багатствами Тронжхейма та Елесмери…
Аж раптом Ерагон помітив іще одну річ — брилу сірого, схожого на граніт, каміння висотою у вісім футів, яка стояла далеко справа від них, там, куди світло раніше не досягало. До брили була прикута одягнена в просту білу туніку дівчина… Насуада!.. Вона дивилась на них широко розкритими очима, хоч не могла сказати й слова, тому що рот їй затуляв шмат скрученої тканини. Вона виглядала вкрай виснаженою й змученою, та все ж таки була жива!
Ерагонові відлягло від серця. Правду кажучи, він уже не сподівався коли-небудь побачити її.
— Насуадо! — закричав Вершник. — З тобою все гаразд?
Вона ствердно кивнула.
— Він змусив тебе присягнути на вірність?
Насуада заперечно похитала головою.
— Невже ти гадаєш, — поблажливо спитав Галбаторікс, — що я дозволив би їй признатися, якби це було так?