На все це пішло лише кілька секунд. Важке дихання, пара доволі незграбних ударів, іще одна невелика рана на лікті — і Ерагон зрозумів правду. Тепер вона здавалася такою очевидною! Так, звісно! У житті Мертага мало бути щось таке, що залежало від цього двобою. І воно важило так багато, що Мертаг неодмінно повинен був перемогти, чого б це йому не коштувало… Навіть якби для цього йому довелось убити свого брата по матері. І що б воно не було, це означало, що Мертаг ніколи не здасться. Він буде битися до останнього подиху, немовби загнаний у глухий кут звір. Це означало, що Ерагонові ніколи не вдасться перемогти його в чесному бою, а перемогти треба було, бо цей двобій і для нього важив дуже й дуже багато. Хоч, зрештою, він був для Вершника всього лиш зручним способом відвернути увагу короля, і його не обходило, хто виграє, а хто програє. Головне — щоб після цього він міг стати віч-на-віч з Галбаторіксом. А от для Мертага перемога була понад усе. І з власного досвіду Ерагон добре знав, що за таких обставин здолати суперника за допомогою самої лиш сили страшенно важко, якщо взагалі можливо.
Як же зупинити того, хто має намір іти до кінця, незважаючи на жодні перешкоди? Ерагон вирішив це питання домежно просто: єдиний спосіб перемогти Мертага — дати йому те, чого він так гаряче прагне. Треба визнати свою поразку. Ні-ні, у жодному разі не повну. Він не може дозволити Мертагові виконати наказ Галбаторікса. Треба віддати йому перемогу, щоб потім узяти своє з лишком.
Сапфіра мовчки слухала думки свого Вершника. І що довше вона їх слухала, то все владніше біль і тривога огортали її душу.
«Ні, Ерагоне, — нарешті сказала вона. — Повинен бути якийсь інший шлях…»
«Скажи мені, який, — попросив Вершник. — Я не бачу його».
Сапфіра рикнула, і Торнак, мов луна, рикнув їй у відповідь.
«Роби все мудро», — тільки й сказала Арія. Ерагон зрозумів, що вона мала на думці. Тим часом Мертаг пішов в атаку. Їхні мечі схрестилися, дзенькнувши. А потім суперники зробили крок назад і завмерли на мить, набираючись сили. Коли ж вони знов рушили один на одного, Ерагон немовби через втому чи неуважність відвів убік руку з мечем. Цей рух був ледь-ледь помітний, та Вершник добре знав, що Мертаг не втратить свій шанс.
Ерагон нічого не відчував. Біль від ран кудись зник. Його свідомість була схожа на глибокий ставок у безвітряний день — рівне, непорушне дзеркало, в якому завмерли тіні речей. Те, що він бачив, не викликало в нього жодних думок. Та в них і не було потреби. Вершник знав усе, що мав знати, і зайві думки тільки заважали б йому. Як він і передбачав, Мертаг кинувсь до нього, цілячи мечем у живіт.
Ось вона — жадана мить. Ерагон повернувся. Він зробив це не швидко й не повільно, а саме так, як вимагала ситуація. Цей рух був такий природний, наче Ерагон і не міг діяти інакше.
Зарок уп’явся йому в м’язи з правого боку, прямісінько під грудною кліткою. Це було, мов удар молота. Гостра сталь ковзнула крізь зламані ланки кольчуги й пронизала тіло. Ерагонові перехопило подих: чи то від холоду металу, чи то від самого болю — він не знав.
Мертаг вражено завмер.
Та перш ніж він прийшов до тями, Ерагон розмахнувся й щосили ввігнав йому меч у живіт. Ця рана була смертельна.
Обличчя Мертага витягнулось. Він відкрив рот, наче хотів щось сказати, але мовчки впав на коліна, усе ще стискаючи Зарок.
Десь збоку рикнув Торнак.
Ерагон вийняв Брізінгр і відступив на крок назад. Гримаса болю спотворила йому обличчя, коли Зарок так само ковзнув з його тіла.
Якусь мить Мертаг іще стояв. Потім він випустив з рук Зарок — меч зі стуком упав на підлогу. А вслід за цим його власник ухопився за живіт руками, став на коліна, зігнувся й притисся головою до кам’яної підлоги.
Ерагон мовчки дивився. Очі йому заливала гаряча кров…
— Наіна! — спокійно мовив зі свого трону Галбаторікс. Десятки ліхтарів по всій залі ожили, знов освітивши колони й різьблені орнаменти на стінах, а також кам’яну брилу, біля якої стояла прикута Насуада.
Хитаючись, Ерагон підійшов до Мертага й став навколішки.
— Ну що ж, — сказав король, і його гучний голос розійшовся луною по всій залі,— переміг Ерагон.
Мертаг глянув угору на брата. Його вкрите потом чоло зморщилось від болю.
— Ти просто не міг дозволити мені перемогти, чи не так? — прошепотів він. — Ти не можеш перемогти Галбаторікса, та тобі треба було довести, що ти кращий за мене…
Мертаг здригнувся. Ерагон поклав йому руку на плече: