Лезо всередині повернулось іще раз, і Вершник іще раз відчайдушно закричав.
Думки короля, мов велетенські щупальці, обхопили свідомість Ерагона, залишаючи йому все меншу й меншу часточку розуму. Вони стискали його аж доти, доки на волі зосталась усього лиш маленька яскрава цятка, над якою нависала зловісна тінь Галбаторікса.
— Здавайся, — прошепотів король майже лагідно. — Тобі нікуди йти, ніде сховатись… Це життя скінчилось для тебе, Ерагоне, Вбивце Тіні. Але на тебе чекає нове життя. Здавайся, і я прощу тобі все.
Сльози затуманили погляд Вершника. Він програв.
Це було куди болючіше за будь-які отримані в бою рани. Скільки років борні — і все дарма! Сапфіра, Елва, Арія, Елдунарі — ніхто не міг здолати Галбаторікса. Він був надто сильний, надто розумний. І Герроу, і Бром, і Оромис — усі вони загинули марно, як і багато воїнів різних рас, які поклали життя на вівтар боротьби з Імперією.
Сльози потекли з очей Ерагона.
— Здавайся, — голос короля звучав уже владно, а його хватка стала сильніша…
Це було вкрай несправедливо. Несправедливо те, що так багато людей страждало й помирало, переслідуючи недосяжну мету. Несправедливо те, що Галбаторікс сам-один завдав так багато горя. Несправедливо те, що він уникне кари за всі свої злочини. «Чому?» — спитав сам себе Ерагон.
— Здавайся! — розум Галбаторікса напав на Ерагона з новою силою. Було таке відчуття, ніби уламки криги й язики полум’я оточують його з усіх боків.
Ерагон голосно скрикнув й у відчаї потягнувся до Сапфіри та Елдунарі. І попри те, що вони були в кільці підвладних Галбаторіксу несамовитих драконів, він таки взяв у них трохи енергії, щоб створити закляття.
Це було закляття без слів — магія Галбаторікса не дозволила б їх вимовити. Зрештою, жодні слова не могли описати ні того, що хотів Ерагон, ні того, що він тепер відчував. Усі бібліотеки світу були тут безсилі. Вершник створив своє закляття з інстинктів і почуттів — з того, що непідвладне мові.
Те, чого він хотів, було водночас просте й складне: він хотів, щоб Галбаторікс зрозумів… зрозумів, що він робить неправильно. Це закляття аж ніяк не було нападом. Це була спроба сказати все. Якщо вже Ерагонові судилося провести решту життя рабом короля, то він хотів, щоб Галбаторікс сповна розумів те, що він робить.
І магія подіяла. Принаймні Ерагон відчув, як Умарот та Елдунарі, які намагалися не звертати уваги на драконів Галбаторікса, помітили його закляття. Сотні років невтішного горя й люті піднялися у них, мов хвилі. Дракони з’єднали свої свідомості з розумом Ерагона й почали змінювати закляття, поглиблюючи, розширюючи, доповнюючи його. Невдовзі воно стало куди сильніше, ніж Ерагон міг на те сподіватися.
Тепер закляття було покликане не тільки показати Галбаторіксу хибність його дій, а ще й змусити пережити всі добрі й лихі почуття, які він викликав у інших від часу появи на світ. Це закляття перевершило силою будь-яке з тих, які Ерагон міг створити самотужки, бо воно містило в собі значно більше, ніж дано зрозуміти одній людині чи одному дракону. Кожне Елдунарі зробило свій внесок у чари, і тепер це закляття охоплювало не лише безмежні простори всієї Алагезії, але й безконечний час.
Ерагон подумав, що це були найсильніші чари, які будь-коли творили дракони, і він був їхнім знаряддям. Він був їхньою зброєю. Сила Елдунарі лилася крізь нього, немов широченна ріка, а він почувався порожньою крихкою посудиною, так, наче потік, який плинув крізь нього, мав ось-ось розірвати його шкіру. Коли б не Сапфіра та інші дракони, він би, мабуть, за мить помер. Світло ліхтарів навколо нього потьмяніло — Ерагонові здавалось, що в думках він чує відлуння тисяч голосів: нестерпну какофонію болю та радощів, що їх містило в собі минуле й сьогочасність.
Зморшки на обличчі Галбаторікса поглибшали.
Його очі стали великими.
— Що ти зробив? — спитав він глухим напруженим голосом, відступивши на крок назад і схопившись руками за скроні.— Що ти зробив?
— Змусив тебе зрозуміти, — ледь чутно відповів Ерагон.
Король глянув на нього з острахом. М’язи на його обличчі здригнулись, усе тіло пройняв дрож.
— Ти не здолаєш мене, хлопче, — хрипким голосом сказав він. — Ти… не…
Король скрикнув, похитнувся й за мить упав на підлогу. Чари, які тримали Ерагона, зникли. Водночас ожили й усі інші — Елва, Арія, Сапфіра, Торнак, Шруйкан… Від громового рику чорного дракона здригнулися стіни. Одним могутнім порухом Шруйкан струснув із себе Торнака, відкинувши його далеко вбік. Торнак незґрабно впав, кістки його правого крила гучно хруснули.