— Ерагоне! — пролунав голос Елви. — Пригнись!
Він, не задумуючись, пригнувся й почув, як свиснуло повітря, коли білий меч Галбаторікса пролетів у нього над спиною. Вершник випроставсь. За мить, щосили стискаючи Брізінгр, він рушив на Галбаторікса…
Ерагон ударив його прямо всередину живота, так, як перед цим ударив Мертага…
Король захрипів і відступив назад, ніби стягуючи себе з гострого леза Ерагонового меча. Потім він торкнувся вільною рукою рани, глянув на кров, що змочила кінчики пальців.
— Голоси… жахливі голоси, — сказав король, звівши очі на Ерагона. — Я ненавиджу це… — він заплющив очі, й сльози побігли йому по щоках. — Біль… так багато болю. Так багато горя… Зупини це! Зупини!..
— Ні,— сказав Ерагон.
Поруч із ним уже стояли Елва, Сапфіра й Торнак. Невдовзі з’явилася й Арія. Вона була закривавлена й обгоріла, але жива.
Тим часом Галбаторікс розплющив очі — круглі, неприродно біласті. Король пильно глянув кудись у простір, так, наче ні Ерагона, ні будь-кого іншого перед ним не було. Він здригнувся, його губи ворухнулись, хоч не зронили жодного звуку. Елва чомусь скрикнула й упала, знепритомнівши.
— Вайзе нейат! — нарешті сказав король.
Часу на слова в Ерагона не було. Скориставшись енергією Елдунарі, він миттю перемістив себе, Сапфіру, Арію, Елву, Торнака, Мертага й двійко дітей до кам’яної брили, де була прикута Насуада. Іще одне захисне закляття…
Аж раптом — спалах світла, яскравішого за саме сонце. Галбаторікс зник.
СМЕРТЕЛЬНІ МУКИ
Роран сидів на підстилці, яку ельфи поклали на одну з кам’яних брил прямо всередині зруйнованих воріт Урубейна, і віддавав накази своїм воїнам, бо перед тим четверо ельфів винесли його з міста, туди, де вони могли користуватися магією, уже не боячись, що чари Галбаторікса перекрутять їхні закляття. Вони зцілили Міцному Молоту вивихнуту руку, поламані ребра, численні рани, завдані Барстом, але попередили, що мине ще не один тиждень, перш ніж його кістки стануть такими ж міцними, як і раніше. Ельфи наполягли на тому, щоб він не вставав на ноги принаймні до кінця дня.
Рорана це аж ніяк не влаштовувало, і він почав вимагати, щоб його знову повернули на поле бою. Та ельфи не хотіли про це й чути. Тоді Міцний Молот не на жарт розсердився.
— Або ви віднесете мене туди, куди я кажу, — гарячкував він, — або я піду туди сам!
Ельфи були вкрай незадоволені, та врешті-решт їм довелось таки погодитись і вони віднесли Рорана туди, де він зараз сидів, час від часу поглядаючи на площу.
Як і очікував Роран, солдати Імперії втратили волю до боротьби, коли загинув їхній командир. Отож, вардени змогли відкинути їх назад, угору по прямих вулицях. Коли Роран повернувся, вардени вже звільнили третину, а може, й більше міста і швидко наближалися до цитаделі.
Попри те що вони втратили багато людей — мерці й конаючі лежали то тут, то там, а вуличні канави аж червоніли від крові,— вардени знову відчули смак перемоги. Роран міг бачити це на обличчях людей, гномів та ургалів. Щоправда, ельфи, через смерть королеви Ісланзаді, були ще й досі охоплені холодною люттю. Це непокоїло Рорана. Він бачив, як ельфи без жодних докорів сумління вбивали солдатів Імперії, які пробували здатися в полон. Здавалось, їхня жага крові просто не знає меж.
Невдовзі після загибелі Барста, під час штурму вартівні, стріла влучила королю Орину в груди. Це було серйозне поранення — навіть ельфи не були впевнені в тому, що зможуть його вилікувати. Воїни Орина тут-таки забрали свого короля назад до табору, і відтоді Роран не чув про його долю жодного слова.
Хоч Міцний Молот і не міг битися сам, він міг наказувати. Отож, він почав збирати докупи заблукалих воїнів і посилати їх на завдання по всьому Урубейну. На його думку, насамперед слід було захопити решту катапульт на міських стінах. Крім того, він збирав інформацію для Джормандера, Орика, Мартланда Рудобородого та інших командувачів армії і направляв до них своїх посланців. Ось і зараз перед ним стояв якийсь худий мечник з високо піднятими плечима, а Роран казав йому:
— І якщо ти побачиш солдатів біля тієї великої будівлі з куполом, що поруч із ринком, неодмінно повідом про це Джормандера.
— Слухаюсь, сер, — відповів чоловік і ковтнув повітря так, що його кадик аж стрибнув.
Якусь мить Роран помовчав, ніби той рух заворожив його, а потім махнув рукою:
— Іди.
Чоловік побіг. Роран глянув угору — над гострими дахами прилеглих будинків височіла цитадель. Обличчя Міцного Молота спохмурніло. «Де ти?» — подумки спитав він.