Ані Хорст, ані Гертруда не помічали Ерагона, аж доки той сам до них не наблизився. Юнак добряче підріс відтоді, як покинув Карвахол, але Хорст ще й досі був вищий за нього. Коваль і чаклунка зустріли Вершника з іскорками надії її очах.
— Ерагоне! — поплескав його по плечу коваль і схилився до нього так, ніби вже не міг тримати весь тягар подій. — Тобі вже розповіли?
Вершник ствердно кивнув. Коваль зиркнув на Гертруду швидким пронизливим поглядом і заговорив. Його борода при цьому нервово посіпувалась, а язик ледь не після кожного слова облизував пошерхлі губи.
— Ти зможеш… зможеш хоч щось зробити для неї?
— Хтозна, Хорсте… Але я спробую, — відповів Ерагон і простягнув руки.
Хвильку повагавшись, Гертруда віддала йому теплий згорток і відступила назад. Правду кажучи, її дивна поведінка неабияк насторожувала.
Між складками тканини визирнуло маленьке зморщене личко дівчинки. Воно було закривавлене й багряне, так, ніби немовля вже все знало й засмутилося через свою гірку долю. Між лівою ніздрею та серединою верхньої губки зяяла широка щілина, крізь яку було видно крихітний рожевий язичок.
— Благаю тебе, — мовив Хорст, — зроби хоч щось, якщо можеш…
Елейн знову скрикнула та так болісно, що юнака аж пересмикнуло.
— Я не зможу тут працювати, — буркнув він і повернувся, щоб вийти з намету, але шлях йому заступила Гертруда.
— Я піду з тобою, — сказала вона. — Поруч має бути хоч хтось, хто вміє поратись із дитиною.
Ерагонові страшенно не хотілося, щоб Гертруда крутилась у нього під ногами. Юнак уже хотів був її прогнати, проте вчасно згадав слова Арії про те, що люди можуть запідозрити, ніби немовля підмінили. Виходу не було — хтось із мешканців Карвахола, той, кому довіряли люди, обов’язково мав бути присутній під час зцілення дівчинки.
— Як хочете, — відповів Вершник, намагаючись не виказувати невдоволення.
Коли він виходив з намету, немовля вигнулося всім тільцем і жалібно заплакало. Альбрич і Бальдор прожогом кинулись до Вершника, але той спинив їх, заперечно похитавши головою. Побачивши це, ковалі вклякли на місці й лиш провели його безпорадними поглядами.
Ерагон тим часом поспішив до свого намету. З одного боку від нього йшла Арія, з другого Гертруда, а позаду важко ступала Сапфіра, від кожного кроку якої двигтіла земля. Невдовзі у Вершника заніміли руки, бо він намагався тримати згорток якнайніжніше, щоб не тривожити немовля. Від згортка віяло якимось дивним запахом, так, ніби в ньому була не дитина, а лісова земля, розігріта сонцем у спекотний літній день.
Вони вже майже дійшли до Ерагонового намету, як раптом їм трапилась дівчинка-пророк Елва. Вона стояла між двома наметами й пильно дивилась на Вершника своїми великими фіолетовими очима. Її худорляве тіло облягала простенька фіолетово-чорна сукенка, а волосся було зібране у хвіст довгою пов’язкою, щоб кожен міг бачити на чолі срібну відмітину в формі зірки, схожу на Ерагонову гедвей ігназію.
Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки… Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти — Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.
«Що б там не сталося, — думав Ерагон, заходячи до темного намету, — я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».
КОЛИСКОВА
Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» — мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.
Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.