Роран кілька разів відкрив рот, намагаючись повернути слух. У вухах страшенно дзвеніло, і вони дуже боліли. Марно. Тоді Міцний Молот торкнувся рукою правого вуха. На пальцях була кров.
— Ти чуєш мене? — прокричав він лучникові, сам нічого не чуючи.
Лучник нахмурився й заперечно похитав головою.
І в цю мить Роран відчув, що ось-ось упаде. Тоді він прихилився до якоїсь каменюки. Постояв хвилину, другу й чомусь подумав про брилу, яка нависала над ними. Йому здалося, що й над цілим містом нависла зараз смертельна небезпека.
«Треба забиратися звідси, доки вона не впала», — подумав Міцний Молот. Уся бруківка була вкрита кров’ю і брудом. Роран іще раз глянув убік фортеці. Пилюка й досі закривала її. Горе стисло серце воїна.
«Ерагон!»
МОРЕ КРОПИВИ
Темрява, а в темряві — тиша.
Ерагон відчув, як він кудись ковзає, потім зупиняється. А потім… нічого. Зрештою, він міг дихати, але повітря було якесь затхле й мертвотне. Коли ж він спробував поворухнутись, напруга на його заклятті тільки зросла.
Тоді він швидко торкнувся свідомості всіх, хто був довкола нього. Вершник хотів пересвідчитись, що зміг урятувати їх усіх. Елва знепритомніла, Мертаг теж ледве дихав, але і вони, і всі інші були живі.
Розуму Торнака Ерагонові доводилось торкатися вперше. І коли він це зробив, червоний дракон, здавалось, відсунувся вбік. Його думки були якісь темніші й не такі зрозумілі, як у Сапфіри, але від них віяло силою й шляхетністю, що дуже сподобалось Вершникові.
«Ми не зможемо довго підтримувати це закляття», — стривожено сказав Умарот.
«У нас немає вибору, — відповів йому Ерагон. — Якщо ви цього не зробите, тоді нам смерть».
І знову мовчанка. Збігло ще кілька миттєвостей. Аж раптом очі Ерагона залило неймовірно яскраве світло, а вуха оглушило якимось гуркотом.
Він скривився й почав моргати, аж поки очі знову не стали щось бачити. У повітрі слався густий дим, а там, де щойно стояв Галбаторікс, зяяла величезна осяйна діра. Розпечений камінь пульсував, мов жива плоть, коли потоки повітря проносились над його поверхнею. Стеля зали також яскраво світилась, і це видовище страшенно занепокоїло Ерагона. Здавалося, що вони перебувають усередині якогось велетенського горнила.
Повітря пропахло металом. Стіни зали потріскались, а колони, різьблення й ліхтарі були геть розтрощені. У кінці зали Вершник побачив спотворене тіло Шруйкана, що нагадувало тепер гору вкритих кіптявою кісток і м’яса. У передній частині зали вибух зруйнував кам’яні стіни. Зрештою, стіни були зруйновані на сотні футів уперед, відкривши справжній лабіринт тунелів і кімнат. Красиві парадні золоті двері зірвало із завіс, і Ерагонові здалося, що в дальньому кінці довжелезного, на добру четверть милі, коридору, який вів до виходу, блимає денне світло.
Вершник звівся на ноги. Його закляття ще й досі забирало силу в драконів, хоч і не так швидко, як раніше.
Ерагон трохи постояв, приходячи до тями. У цю мить зі стелі впав велетенський камінь. Він ударився поруч із черепом Шруйкана об підлогу й розлетівся на безліч уламків. По стінах навсібіч поповзли тріщини, звідусюди залунали якісь зловісні голоси.
Тоді Арія швидко підійшла до двох дітлахів, узяла за руку хлопчака й разом із ним залізла на спину Сапфіри.
— Подай її сюди! — крикнула вона Ерагонові, показуючи пальцем на дівчинку.
Якусь секунду Вершник витратив на те, щоб засунути Брізінгр у піхви, а потім швиденько схопив дівчинку й подав її Арії на руки.
Часу було обмаль. Ерагон розвернувся й, обійшовши Елву, кинувся до Насуади.
— Джиєрда! — сказав він, поклавши руки на кайдани, якими Насуада була прикута до сірої кам’яної брили. Закляття не спрацювало. Тоді він швидко урвав його, щоб воно дарма не забирало енергії.
Насуада тим часом закрутила головою, намагаючись щось сказати. Аж тепер Ерагон згадав про кляп і хутко витягнув його з рота дівчини.
— Ключ!.. Треба знайти ключ! — скрикнула вона, важко дихаючи. — Він у Галбаторіксового тюремника.
— Ні. Ми не зможемо знайти його так швидко! — відповів на те Вершник.
Він знову витяг Брізінгр, широко розмахнувся і вдарив по ланцюгу, прикутому до наручника на лівій руці Насуади.
Меч дрібно затремтів і відскочив. На тьмяному металі ланцюга не залишилось навіть подряпини. Тоді Ерагон ударив іще раз — і на цей раз лезо меча було безсиле.
Зі стелі на підлогу з гучним тріском знову впав величезний уламок каменю. І в цю мить хтось узяв Ерагона за руку. Вершник обернувся. Перед ним стояв Мертаг, усе ще притискаючи руку до рани на животі.