— Відійди! — крикнув він. Ерагон відступив убік. Тоді Мертаг промовив ім’я імен, додавши до нього слово «джиєрда». Мов за помахом чарівної палички, наручники розімкнулись і впали до ніг Насуади.
Мертаг мовчки взяв її за руку, повернувся й повів до Торнака. Утім крокував він якось невпевнено. Тоді Насуада пірнула йому під руку й міцно обняла, підтримуючи тіло лицаря.
Від подиву Ерагон мало не роззявив рот, але часу розпитувати про щось зараз не було. Тим паче, що Арія зістрибнула із Сапфіри й підбігла до Мертага.
— Стривай-но! — сказала вона. — А де яйце? Де Елдунарі? Ми не можемо залишити їх тут!
Мертаг спохмурнів, але зупинився й подумки передав Арії те, що він знав. Ельфійка не стала роздумувати. Вона вмить розвернулась, майнувши своїм обпаленим волоссям, і побігла до дверей у протилежному кінці зали.
— Це надто небезпечно! — крикнув їй услід Ерагон. — Тут зараз усе завалиться! Аріє!
«Ідіть! — відповіла йому ельфійка. — Заберіть дітей у безпечне місце. Ідіть! У вас мало часу!..».
Ерагон лайнувся. Хоч би Арія взяла із собою Глаедра! Та думати було ніколи. Вершник засунув Брізінгр у піхви, нахилився й узяв на руки Елву, яка тільки-но прийшла до тями.
— Що тут відбувається? — спитала вона слабким голосом, коли Ерагон підняв її на спину Сапфіри й посадив за дітьми.
— Ми йдемо, — відповів він. — Тримайся.
Сапфіра вже рушила вперед. Припадаючи на свою поранену передню лапу, вона намагалась оббігти діру. Торнак з Мертагом та Насуадою на спині прямували за нею.
— Стережись! — скрикнув Ерагон, побачивши, як уламок сяючої стелі почав падати прямо на них.
Сапфіра миттю кинулась вліво, і щербатий шмат каменюки впав поряд із нею, розсипаючи навкруги цілу купу блідо-жовтих уламків. Один із них ударив Ерагона в бік і застряг у його кольчузі. Вершник швидко висмикнув його й пожбурив якомога далі від себе. Рукавиці відразу ж взялися димом, і Ерагон відчув запах паленої шкіри.
Нарешті Сапфіра таки дісталася початку коридору. Ерагон обернувсь назад.
— Тут є пастки? — прокричав він Мертагові. Мертаг заперечно похитав головою й кивнув уперед, мовляв, ідіть далі. Та зробити це було вкрай непросто. Шматки каміння то тут, то там валялися на підлозі коридору й заважали драконам рухатись швидше. Ерагон кидав оком направо й наліво, зазираючи у відчинені вибухом і засипані камінням кімнати й тунелі — скрізь були обвуглені столи, стільці, якісь інші меблі. Руки та ноги мерців стирчали з-під куп каміння… Вершник шукав Блодхгарма та його чарівників, але не бачив жодного їхнього сліду — ані живих, ані мертвих.
Що далі, то частіше вони почали натрапляти на людей. Солдати й слуги вибігали з прилеглих до коридору проходів і мчали до виходу. Багато з них мали опіки й поранення. Дехто поступався Сапфірі й Торнакові дорогою, але більшість не звертали на них жодної уваги.
Сапфіра була вже майже біля кінця коридору, коли позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ерагон озирнувся — тронну залу завалило товстелезним шаром каміння.
«Арія!» — враз подумав Ерагон. Він спробував подумки знайти її, але з того нічого не вийшло. Можливо, між ними було надто багато перешкод, можливо, його думку блокувало одне із заклять Галбаторікса, а може, — Вершник спробував прогнати від себе цю думку, — Арія вже мертва. Зрештою, її не було в залі, коли та завалилась. Ерагон знав це напевно. Але чи зможе вона тепер знайти звідти вихід?..
Нарешті вони вибралися з фортеці. Повітря стало чистіше, і Ерагон міг побачити, як вибух зруйнував Урубейн. З багатьох найближчих будинків він позривав шиферні дахи. Дерев’яні балки під ними палали. Пожежа вкрила все довкола. Хмари диму здіймались уверх, аж до самісінького скелястого уступу високо-високо вгорі. Там вони збиралися воєдино й пливли вздовж гострої скелі, наче вода у широченному річищі. З південно-східного боку міста дим, огортаючи край уступу, зустрічався з промінням вранішнього сонця і набував якогось фантастичного червоно-оранжевого вогненного кольору.
Мешканці Урубейна залишали свої будинки й бігли по вулицях до пролому в зовнішній стіні. Невдовзі до них приєдналися солдати й слуги з фортеці. Місто пустіло… Ерагон не звертав уваги на людей. Тепер вони не були ворогами, і йому було байдуже, що вони роблять.
Сапфіра зупинилася на якомусь широкому прямокутному подвір’ї. Нарешті Вершник міг перевести подих і спустити на землю Елву та двох малюків, чиїх імен він так і не знав.
— Де ваші батьки? — спитав Ерагон, ставши біля них на коліна.
Хлопчик показав на великий будинок, що стояв неподалік зліва.