— Ні.
Мертаг ледь помітно всміхнувся й засунув Зарок у піхви.
— Це добре. Інакше мені знову довелося б битися з тобою.
Ерагон нічого на те не відповів, а натомість спитав:
— А як ти зміг звільнитись від Галбаторікса? Це все твоє справжнє ім’я, чи не так?
Мертаг кивнув:
— Я вже казав тобі, що я… тобто ми, — він торкнувся боку Торнака, — уже не ті, якими були раніше. Просто потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти це.
— Час і… Насуада.
Мертаг спохмурнів. Він мовчки повернувся й почав дивитися кудись далеко-далеко, за море, високої кропиви. Ерагон підійшов до нього.
— Пам’ятаєш, — тихо спитав Мертаг, — коли ми востаннє були біля цієї ріки?
— Таке важко забути. Я й досі чую іржання коней.
— Ти, Сапфіра, Арія та я… Ми були тоді разом… Ми були впевнені, що нас ніщо не зупинить…
Краєм свідомості Ерагон відчував, що Сапфіра й Торнак так само розмовляють одне з одним. Про що вони говорять? Зрештою, Вершник добре знав, що Сапфіра неодмінно розкаже йому про це.
— А що ти робитимеш? — спитав він Мертага.
— Буду сидіти й думати. А може, збудую собі замок. Тепер у мене багато часу.
— Невже тобі конче треба йти? Я знаю, це буде… важко. Але ж тут у тебе родина: я, Роран… Він — твій двоюрідний брат, а ти навіть ніколи не бачив його… Ти ж належиш Карвахолу й Паланкарській долині так само, як і Урубейну. Може, навіть більше…
Мертаг заперечно похитав головою. Він усе ще дивився на безмежне море кропиви:
— Ні-ні. Нам із Торнаком треба якийсь час побути на самоті. Нам потрібен час, щоб зцілитись. А якщо ми залишимось, то будемо надто заклопотані, щоб зробити для себе бодай щось.
— Але ж добра компанія і постійна заклопотаність — це, може, найкращі ліки для душі.
— Так. Але не від того, що з нами зробив Галбаторікс… А ще… І Насуаді, і мені буде боляче, якщо я залишусь. Ні, ми повинні піти.
— І доки ж вас не буде?
— Доти, доки світ перестане здаватися нам таким ненависним, що викликає бажання руйнувати гори й напувати моря кров’ю.
Ерагон не знав, що на це відповісти. Вони стояли мовчки й дивились на ріку, яка текла ген-ген, за разочком низьких верб. Під подувом західного вітру шелест кропиви став сильніший.
— Коли ти більше не захочеш бути один, — нарешті сказав Ерагон, — знайди нас. Ми завжди будемо раді бачити тебе біля нашого вогнища.
— Гаразд. Обіцяю.
Ерагон з подивом побачив, як очі Мертага на якусь мить волого зблиснули.
— Знаєш, — сказав Мертаг, — я ніколи не думав, що тобі це вдасться… Але я радий, що так сталося.
— Мені пощастило. І без твоєї допомоги я б цього не зробив.
— Навіть коли так… Ти знайшов Елдунарі в торбинках?
Ерагон ствердно кивнув.
— Добре — сумно сказав Мертаг.
«Як ти гадаєш, — спитав Ерагон у Сапфіри, сподіваючись, що вона підтримає його, — вони повинні знати?»
Сапфіра на мить замислилась:
«Мені здається, так… Ти скажи йому, а я скажу Торнакові».
«Як хочеш», — відповів Ерагон, а звертаючись до Мертага, мовив:
— Є одна річ, про яку ти повинен знати.
Мертаг скоса глянув на нього, але нічого не відповів.
— Яйце дракона, яке було в Галбаторікса — не єдине в Алагезії. Є й інші. Вони сховані там, де ми знайшли Елдунарі, які принесли із собою.
Мертаг повернувся й недовірливо глянув на Ерагона. Та в цю мить Торнак вигнув шию й радісно ревнув, злякавши зграю ластівок, що сиділи на сусідніх деревах.
— Багато?
— Сотні.
Якийсь час Мертаг, здавалося, не міг сказати й слова.
— І що ти хочеш з ними зробити? — нарешті спитав він.
— Я?.. Гадаю, Сапфіра й Елдунарі допоможуть мені вирішити це питання… Мабуть, ми знайдемо якесь безпечне місце, де дракони могли б вилупитись. А тоді почнемо відновлювати Вершників.
— Ви із Сапфірою будете їх навчати?
Ерагон знизав плечима:
— Мабуть. Я певен, що й ельфи нам допоможуть. Ти теж міг би допомогти, якби залишився.
Мертаг закинув голову назад і полегшено зітхнув.
— Дракони повернуться, а разом з ними повернуться й Вершники, — він тихо засміявся. — Світ зміниться.
— Він уже змінився..
— Так. І ви із Сапфірою очолите Вершників, поки ми з Торнаком будемо далеко від людей.
Ерагон хотів сказати щось втішне, але Мертаг зупинив його поглядом:
— Ні-ні. Усе так, як і має бути. Ви із Сапфірою будете куди кращими вчителями, ніж були б ми.