Сапфіра так і сиділа на верхівці невисокого пагорба. Ерагон підійшов до неї, і вони разом дивились, як Торнак і Мертаг ставали все меншими й меншими, аж доки не перетворились на маленьку-маленьку, схожу на зорю, цяточку біля самого горизонту.
Їх обох огорнув сум. Не кажучи ані слова, Ерагон умостився на спині Сапфіри. Вони злетіли з пагорба й повернули вбік Урубейна.
СЛАВА ІМПЕРІЇ
Ерагон повільно підіймався стертими сходами зеленої вежі. Сонце вже починало заходити. Крізь вікна в округлій стіні зліва Вершник бачив будівлі Урубейна, на які поволі лягали тіні, широкі поля десь далеко-далеко на горизонті, а коли кидав погляд трохи назад, — перед ним зринало темне громаддя кам’яного пагорба, яке височіло над містом.
Вежа була висока, і Ерагон трохи втомився. Він навіть жалкував, що не може злетіти нагору на Сапфірі. День видався довгий, і тепер Вершник хотів лиш одного: сісти біля Сапфіри й, дивлячись, як на небі згасає світло, випити чашку гарячого чаю.
Але справи є справи, і від них нікуди не дінешся.
Відтоді як вони після відльоту Мертага й Торнака повернулись назад у фортецю, Ерагон бачив Сапфіру тільки двічі. Дракон був дуже заклопотаний, допомагаючи варденам долати опір залишків війська Імперії. Трохи пізніше він збирав у табори ті сім’ї, які покинули свої домівки й розбіглися довкола міста, боячись, що кам’яний пагорб не витримає і впаде.
Утім ельфи сказали Ерагонові, що цього не трапиться, оскільки колись давним-давно, коли Урубейн іще був відомий як Ілірея, вони наклали на пагорб спеціальне заклинання. Крім того, він був надто великий і міг витримати будь-який вибух без значної для себе шкоди.
До речі, саме пагорб допоміг трохи зменшити згубні наслідки вибуху, хоч багато хто з тих, кому вдалося втекти через вхід до фортеці, і майже всі, хто перебував в Урубейні чи навколо міста, потребували магічного лікування. Інакше вони швидко б померли. Хворіло багато людей, тому Ерагон, як міг, допомагав ельфам їх лікувати. Завдяки силі Елдунарі Вершникові вдалося врятувати багатьох варденів і мешканців міста.
Якраз у цей час ельфи та гноми спробували захистити передню частину фортеці так, щоб якось зупинити викид смертоносної енергії. Перед цим вони якомога ретельніше обшукали всі будівлі, перевіряючи, чи не залишилося там бува тих, хто вижив. Таких було чимало: солдати, слуги, сотні в’язнів підземель під фортецею… Величезні скарби Галбаторікса, включно з його розкішною бібліотекою, вирішили забрати трохи пізніше. Ясна річ, зробити це буде нелегко — стіни в багатьох кімнатах обвалились, а інші, хоч і встояли, були так сильно пошкоджені, що в будь-який момент могли впасти. Крім того, треба було за допомогою магії очистити від отрути геть усе, що перебувало у заплутаному лабіринті фортеці,— навіть повітря. Та й будь-які предмети, які вони хотіли винести звідти, підлягали магічній обробці.
Коли фортецю було, врешті-решт, зачинено, ельфи зайнялися очисткою міста й навколишніх земель. Вони хотіли зробити все можливе, щоб у цій місцевості знову було безпечно жити. Ерагон знав, що й там йому доведеться допомагати ельфійським чарівникам.
Та перш ніж приєднатися до тих, хто зцілював і накладав захисні чари на Урубейн та його околиці, Ерагон близько години витратив на те, щоб за допомогою ім’я імен прадавньої мови знайти й знешкодити закляття, які Галбаторікс наклав на місто та його мешканців. Деякі чари короля на перший погляд здавалися добрими й навіть корисними — наприклад, закляття, яке мало на меті зробити так, щоб дверні завіси не скрипіли. Джерелом сили цього закляття був шматок кристала розміром з яйце, встановлений на зовнішньому боці дверей. Та все ж таки Ерагон не наважився залишити жодного із заклять короля, якими б безпечними вони не виглядали, а особливо коли йшлося про ті, що були накладені на чоловіків і жінок — підлеглих Галбаторікса. Серед них найбільш розповсюдженою була клятва вірності. Крім того, були чари, які дарували людям надприродні здібності тощо. І коли Ерагон звільняв і вельмож, і простолюд від цих заклять, йому не раз доводилось чути крик болю, так, наче він забирав у цих людей щось найдорожче для них.
Але ще важче було тоді, коли Вершник зняв закляття з поневолених Галбаторіксом Елдунарі. Дракони, мов оскаженілі, одразу ж почали нападати на свідомість будь-кого, не розбираючись, друг це чи ворог, і вже за мить над Урубейном нависла така могутня хмара жаху, що всі, навіть ельфи, поприпадали до землі й зблідли. Урештірешт Блодхгарм та десятеро його чарівників прив’язали валку металевих ящиків з Елдунарі до пари коней і виїхали з Урубейна — за стінами міста думки драконів уже не мали такої великої сили.