Тоді Глаедр та ще кілька Елдунарі з Вройнгарду вирішили, що вони повинні бути поруч з оскаженілими драконами. Вони сподівалися поговорити з драконами, яких так довго мучив Галбаторікс, і заспокоїти їх. Вершник не був упевнений у цьому, але погодився на їхню пропозицію. Якраз тоді, коли Ерагон чаклував, щоб передати Блодхгарму на збереження п'ятеро Елдунарі, він і побачив Сапфіру вдруге після того, як вони повернулись до Урубейна.
Коли ельфи та Елдунарі вже рушили з міста, з ним подумки зв’язалася Арія. Ельфійка питала його щось про зруйновані ворота міста, де вона в цей час розмовляла з командирами армії своєї матері. І в ту коротку мить, коли їхні свідомості торкнулись одна одної, Вершник відчув її безутішне горе. Смерть Ісланзаді переповнила душу ельфійки смутком і ненавистю. Почуття могли ось-ось затуманити розум Арії, та вона боролась, прагнучи подолати їх. Ерагон, як міг, заспокоїв її. Та що наші слова у порівнянні з горем!
Відтоді як Мертаг покинув місто, Ерагона полонило й не відпускало відчуття порожнечі. Давним-давно йому здавалося, що він відчуватиме щастя, коли вони вб’ють Галбаторікса, але зараз… Зрозуміло, Вершник був радий, що короля більше немає, але тепер він не знав, що йому робити далі. Він досяг своєї мети. Він досяг того, що здавалося недосяжним. Але тепер, коли мета, яка вела його вперед, зникла, він розгубився. Що їм із Сапфірою тепер робити в житті? Що надасть йому сенсу? Звичайно, Ерагон знав, що колись вони із Сапфірою будуть виховувати нове покоління Вершників, та ці плани були надто далекі, щоб сприймати їх як реальність.
Ці питання весь час крутились Ерагонові в голові, роблячи його слабким і збентеженим. Він намагався думати про щось іще, та вони продовжували гризти йому душу, а почуття порожнечі ставало все сильніше й сильніше.
«Мабуть, Мертаг і Торнак знали, що роблять», — із сумом подумав Ерагон.
Він усе йшов і йшов угору. Здавалось, сходи зеленої вежі ніколи не закінчаться. Люди внизу на вулицях уже стали маленькі, немов мурахи, а його литки й сухожилля горіли вогнем від монотонних рухів. У вузьких вікнах він бачив гнізда ластівок, а під одним із вікон лежали кісточки — залишки їжі яструба чи орла.
Нарешті нагорі з’явилась верхівка кручених сходів — великі почорнілі від часу двері стрілчастої форми. Ерагон зупинився, щоб зібратися з думками й перевести подих. Потім він подолав останні кілька футів, підняв клямку й штовхнув двері всередину великої круглої кімнати на самісінькій верхівці ельфійської сторожової вежі.
На нього чекали шестеро, включно із Сапфірою: Арія, срібноволосий ельфійський лорд Датедр, король Орин, Насуада, король Орик і король котів-перевертнів Грімр Півлапа. Вони стояли широким колом. Сидів один лиш король Орин. Сапфіра примостилася прямо навпроти сходів, перед вікном, яке виходило на південь і крізь яке вона влетіла у вежу. Світло призахідного сонця пронизувало кімнату, яскраво освітлюючи ельфійське різьблення на стінах і складний візерунок з кольорового каменю на тесаній підлозі.
Усі, крім Сапфіри та Грімра, виглядали якимись напруженими. Одразу було видно, що їм не зовсім затишно. Арія мружила очі, лінії її смаглявої шиї були надто різкі — Ерагон знав, що так вона тамує горе й смуток. Вершникові було прикро, що він нічого не може вдіяти, щоб полегшити її біль. Орин сидів у глибокому кріслі, поклавши на перев’язані груди ліву руку. У правій він тримав келих з вином. Він рухався дуже обережно, так, наче боявся завдати собі болю, але його очі були такі чисті й яскраві, що Ерагон подумав, що король боїться не так за свою рану, як за те, щоб не розплескати напій. Датедр одним пальцем стукав по головці ефеса свого меча, а Орик стояв, склавши руки на руків’ї Волунда, який був прямо перед ним, і дивився кудись собі в бороду. Насуада схрестила руки на грудях, наче їй було холодно, а справа від неї Грімр Півлапа дивився у вікно, не звертаючи уваги на інших.
Коли Ерагон відчинив двері, усі присутні глянули на нього, а на обличчі Орика з’явилась посмішка.
— Ерагоне! — вигукнув він, потім поклав Волунд на плече, швидко підійшов до Вершника й узяв його за руку. — Я знав, що ти зможеш його вбити! Чудова робота! Сьогодні ввечері будемо святкувати! Нехай вогні горять яскраво, нехай голоси лунають так гучно, щоб звуки нашого свята було чути й на небесах!
Ерагон посміхнувся й кивнув, а Орик, перш ніж повернутися на своє місце, іще раз поплескав його по руці. Вершник неспішно пройшов через усю кімнату й зупинився біля Сапфіри.