— Ми не завжди займаємось тим, що нам подобається, — відповів Орин. — Часом треба займатися тим, чим треба, а не тим, що подобається.
— Це так, але… — почала Насуада, та Орин не дав їй договорити.
— Крім того, якби я став королем Урубейна, я міг би так само легко, як і в Абероні, займатися цікавими речами тут.
Насуада спохмурніла, але не встигла нічого сказати, бо Орин жестом зупинив її:
— Ти не розумієш… — він кинув на неї сердитий погляд і знову ковтнув вина.
«Тоді поясни нам», — мовила Сапфіра. Здається, їй почав уриватися терпець.
Орин тим часом залпом випив свій келих до дна й пожбурив його у двері, які вели на сходи, з такою силою, що кілька коштовних камінців, зблиснувши, розлетілись по підлозі.
— Я не можу! — крикнув він. — Але я хочу спробувати, — він обвів поглядом присутніх. — Ніхто з вас не зрозуміє мене! Ви надто загрузли в самих собі, щоб щось бачити… Як ви можете щось збагнути, якщо ніколи не переживали того, що пережив я?
Він знову відкинувся у кріслі. Його очі виблискували з-під високого чола, немов чорні шматочки вугілля:
— Отже, це твоє останнє слово? Ти не відмовишся від своєї заяви?
Вона заперечно похитала головою.
— А якщо я стоятиму на своєму?
— Тоді між нами буде конфлікт.
— І ви всі троє станете на її бік? — Орин глянув по черзі на Арію, Орика й Грімра.
— Якщо хтось нападе на варденів, ми будемо битися пліч-о-пліч із ними, — сказав Орик.
— І ми так само, — додала Арія.
Король Орин посміхнувся, хоч його посмішка більше нагадувала оскал:
— Але ви не будете вказувати нам, кого вибирати за правителя, чи не так?
— Звісно, ні,— відповів Орик, і його зуби зблиснули в бороді.
— Звісно, ні,— повторив навіщось Орин і знов повернувся до Насуади. — Крім тих міст, про які ти казала, я хочу ще й Белатону.
На мить Насуада замислилась.
— У тебе й так є два портові міста — Фейнстер і Аруфс, — нарешті, сказала вона. — А якщо враховувати Еоам, що на острові Бейрланд, то аж три. Ліпше я дам тобі Фьорност, і тоді ти отримаєш ціле озеро Тудостен, а в мене буде все озеро Леона.
— Леона цінніша за Тудостен, бо дає доступ до гір і північного берега.
— Так. Але в тебе вже є доступ до озера Леона — з Даута й річки Джиєт.
Король Орин дивився на підлогу в центрі кімнати й мовчав. Надворі вже сутеніло. Край сонця ковзнув за обрій, залишивши світлими всього лиш кілька легких хмаринок. Небо почало темніти, і в сутінках зринули перші зірки — ледь помітні цяточки світла на величному пурпуровому тлі. Подув легенький вітрець. У його звуках Ерагонові вчувався шерех листя кропиви.
Мовчанка затягнулась. І що довше всі чекали, то більше Вершникові здавалося, що Орин не погодиться на пропозицію Насуади. А може, він так і просидить мовчки цілу ніч. Аж раптом король підвівся.
— Дуже добре, — сказав він тихо. — Якщо ти будеш дотримуватись умов нашої згоди, я не стану сперечатися з тобою за трон Галбаторікса… ваша величносте.
Ерагон здригнувся, коли почув, як Орин промовляє ці слова.
Насуада повільно вийшла й стала посеред кімнати.
— Король помер, хай живе королева! — скрикнув Орик і вдарив руків’ям Волунда об підлогу.
— Король помер, хай живе королева! — підхопили Ерагон, Арія, Датедр і Грімр. Губи кота-перевертня розтягнулись, оголивши гострі ікла. Сапфіра гучно й радісно ревнула, і її голос відбився від стелі й полетів у вкрите сутінками місто під ними. Елдунарі теж були задоволені.
Насуада стояла прямо й гордо, але в її очах, здається, зблискували сльози.
— Дякую, — сказала вона, звертаючись до всіх. Вона промовила це так, немов її думки були зараз десь в іншому місці, далеко-далеко звідси. Та, мабуть, тільки Ерагон помітив цю ауру суму довкруг королеви.
Тим часом на землю впала темна ніч. Світилася одна лиш верхівка вежі, що нагадувала маяк на березі моря.
ГІДНА ЕПІТАФІЯ
Після перемоги в Урубейні дні, тижні та місяці спливали для Ерагона водночас і швидко, і повільно. Швидко, тому що він та Сапфіра були дуже заклопотані й нечасто випадав такий день, коли на заході сонця вони не почувалися вкрай стомленими. А повільно, тому що Вершник усе ще відчував відсутність мети, попри ту силу-силенну завдань, які давала їм королева Насуада. Часом йому здавалося, що вони стоять на клаптику спокійної води, чекаючи на щось, що годне виштовхнути їх назад у головне річище.