На п’ятий день, коли ворота було вже майже відбудовано й місто здавалося цілком спокійним, Насуада наказала Ерагонові й Сапфірі летіти спершу до Драс-Леони, потім до Белатони, Фейнстера й Аруфса. У кожному із цих міст Вершник за допомогою ім’я імен прадавньої мови мав звільнити всіх, хто присягнув на вірність Галбаторіксові. А ще Насуада попрохала Ерагона зв’язати закляттями солдатів і вельмож — так само, як він зв’язав людей Урубейна, — щоб вони не могли порушити тільки-но встановлений мир. Ерагон не схотів цього робити, бо й Галбаторікс контролював своїх підлеглих у такий самий спосіб. В Урубейні, де загроза з боку прихованих убивць чи інших людей, вірних Галбаторіксу, була досить сильна, Ерагон зробив це охоче, але деінде робити не хотів. На його щастя, Насуада, трохи подумавши, погодилася з ним.
У дорогу Ерагон і Сапфіра взяли із собою понад половину Елдунарі з Вройнгарду. Інші лишились із серцем сердець, яке було врятоване зі скарбниці Галбаторікса. Блодхгарм і його чарівники, яким не треба було більше захищати Ерагона й Сапфіру, перемістили ці Елдунарі до замку за кілька миль на північ від Урубейна, де серця можна було легко захистити від тих, хто схотів би їх викрасти, і де думки божевільних драконів не впливали на чужу свідомість. Пересвідчившись, що Елдунарі тепер у безпеці, Ерагон і Сапфіра рушили в дорогу.
Невдовзі вони прибули до Драс-Леони. Ерагон був вражений тією кількістю заклять, які оплутали все місто й темну кам’яну вежу під назвою Хелгрінд. За якийсь час Вершник зрозумів, що багато із цих заклять були створені сотні років тому, а може, й більше: це були давно забуті чари минулих часів. Тоді він залишив ті, які здалися йому нешкідливими, і прибрав ті, які викликали в нього підозру. На жаль, часто їх було важко від різнити одне від одного, а Ерагонові не хотілося мати справу із закляттями, чиєї мети він не розумів. У такому разі на допомогу приходили Елдунарі. Іноді вони навіть пам’ятали того, хто наклав ці чари, і могли з’ясувати їхнє призначення, використовуючи інформацію, яка для Ерагона не означала нічого.
Потім дійшла черга до Хелгрінда й володінь жерців, які повтікали, щойно до них дійшли чутки про падіння Галбаторікса. Тут уже Ерагон не дуже намагався визначити, яке закляття безпечне, а яке — ні. Він прибирав їх усі. А ще в руїнах великого храму він пробував знайти за допомогою ім’я імен пояс Белотха Мудрого. Утім його спіткала невдача.
Вони залишились у Драс-Леоні на три дні, а потім рушили до Белатони. Там Ерагон знімав закляття Галбаторікса. Те саме він робив також у Фейнстері та Аруфсі. Між іншим, у Фейнстері сталася одна небезпечна пригода — хтось підсунув Вершникові отруйний напій. На щастя, його захистили чари, але Сапфіра була вкрай розлючена.
«Якщо я впіймаю того нікчемного щура, який це зробив, — гаркнула вона, — я з’їм його живцем, починаючи з пальців ніг».
Дорогою назад до Урубейна Ерагон запропонував трохи змінити шлях, щоб відвідати гробницю Брома. Сапфіра погодилася. Нахилившись так, що горизонт став прямовисно, розділивши світ порівну між темно-синім небом і коричнево-зеленою землею, вона полетіла в інший бік.
На пошуки гробниці знадобилося майже півдня, але, нарешті, Сапфіра таки знайшла пагорби з піщанику, серед яких був той, що вони шукали — високий похилий пагорб із червонуватого каменю та печерою посередині схилу. На гребені пагорба виблискувала здаля діамантова гробниця.
Пагорб був точнісінько такий, яким його й пам’ятав Ерагон. Вершник глянув на нього згори й відчув, як защеміло серце.
Сапфіра сіла якраз поряд із гробницею. Її кігті заскреготали по вкритому вибоїнами каменю, відколовши від нього дрібні уламки. Навколо стояла тиша.
Неслухняними пальцями Ерагон розстебнув застібки на ногах, трохи посидів і зійшов на землю, відчуваючи легке запаморочення. На якусь мить йому навіть здалося, наче він опинився в минулому.
Вершник струснув головою, ніби хотів скинути із себе сон, підійшов до гробниці й зазирнув у кришталеві глибини. Там він побачив Брома.
Там він побачив свого батька.
Зовні Бром зовсім не змінився. Діамант, у якому містилося тіло, захищав його від руйнівного впливу часу й довкілля. Зморшкувата шкіра обличчя затверділа, але була рожева, так, наче під нею все ще пульсувала гаряча кров. Здавалось, що Бром може в будь-яку мить розплющити очі й звестись на ноги, щоб продовжити їхню незавершену подорож. Він наче став безсмертним, бо більше не старів, як інші люди, а залишався навіки одним і тим самим, упійманий якимось сном без сновидінь.