Напруга зникла. Дитя потихеньку заснуло.
Тоді Ерагон вимовив перше закляття: просту формулу, що складалася з двох коротких речень, які він повторював знов і знов, наче молитву. Маленька рожева щілинка, що розділяла губки навпіл, почала зникати, ніби якісь сонні створіння рухались під землею назустріч одне одному.
Зробити те, що хотів Ерагон, було далеко не просто. Кістки в дівчинки, як і в усіх немовлят, були м’які й вразливі, не схожі на дорослі. Тому доводилось бути дуже обережним. Процес ускладнився ще й тим, що він ніколи не бачив дівчинку із цілою губою, отже не знав напевно, як саме має виглядати губа. Зрештою, дівча було схоже на звичайнісіньку дитину: округле, пухленьке, без якихось особливих прикмет. Однак Ерагон побоювався, щоб та цілком приваблива зовнішність, яку він надасть дитині зараз, з бігом часу не стала потворною.
Отож він працював обережно, роблячи за один раз тільки малесенькі зміни й зупиняючись після кожної з них. Він почав із найглибших шарів обличчя дівчинки, з кісточок та хрящів, і повільно просувався назовні, наспівуючи при цьому.
За якийсь час йому почала підспівувати й Сапфіра. Вона лежала надворі, і її глибокий голос змушував повітря вібрувати. У такт із голосом дракона ліхтарик то спалахував яскравіше, то згасав. Ця обставина дуже зацікавила Ерагона, і він вирішив трохи перегодом розпитати про неї Сапфіру.
Слово за словом, закляття за закляттям… Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною — одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.
Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер — цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.
Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.
Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.
«Усе, — сказала вона. — Досить».
Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.
Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.
Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! — нарешті збагнув Ерагон. — Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».
«А я? — озвалась Сапфіра. — Усі мої кісточки болять так само, як і твої».
Ерагон здивувався — Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.
«Але ти не хвилюйся, — одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра. — Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».
«Я знаю».
Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.
— Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке, — сказала вона. — А надто ти, Ерагоне Бромсоне.
Вона з подивом глянула на юнака:
— Бром був твоїм батьком, чи не так?
Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.
Ерагон узяв на руки дівчинку. Вона була тепла й важка. Юнак відчував у тілі якусь слабкість. Можливо, це був наслідок дії магії, яку він використовував, а може, він надто довго виконував своє завдання. Так чи інакше, Ерагон з ніжністю глянув на дівчинку.
«Се оно вейс іліа!» — прошепотів він. Ці слова не були закляттям, та Ерагон сподівався, що вони допоможуть дівчинці уникнути багатьох нещасть, від яких страждають люди. А ще, шепочучи ці слова, Ерагон хотів, щоб вона посміхнулася.