Вона й справді посміхнулась. Широка посмішка осяяла обличчя дівчинки, і вона з неабияким завзяттям сказала:
— Г-а-а!
Ерагон посміхнувся у відповідь і вийшов надвір.
Біля намету він побачив чимало людей: хто стояв, хто сидів, а хто примостився навпочіпки. Більшість із них були з Карвахола. Арія та інші ельфи теж стояли неподалік. Були тут і вардени, чиїх імен він не знав. А ще юнак побачив Елву, яка ховалася за наметом — її чорна пов’язка була низько опущена, закриваючи лице.
Ерагон зрозумів, що всі ці люди годинами чекали тут, а він тим часом не помічав їхньої присутності. Він знав тільки про те, що поруч Сапфіра й ельфи.
«Надалі треба бути обачнішим», — подумав Вершник дракона.
Перед юрбою стояли Хорст і його сини. Усі троє були дуже схвильовані. Коли Хорст побачив дитя на руках Ерагона, він спершу тільки повів бровами, потім відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але так і не зронив жодного звуку.
Без зайвих церемоній Ерагон підійшов до коваля й показав йому обличчя дівчинки. Десь із хвилину Хорст стояв непорушно. Аж раптом очі його заблищали й по щоках потекли сльози радості.
Ерагон віддав дитину Хорстові.
— Мої руки надто грубі для такої роботи, — сказав юнак, — але я радий, що зміг допомогти.
Хорст легенько торкнувся верхньої губи дівчинки кінчиком середнього пальця і похитав головою.
— Не можу повірити… Я не можу повірити, — він глянув на Ерагона. — Ми з Елейн повік-віки твої боржники… Якщо…
— Ні-ні,— м’яко урвав його Ерагон. — Я зробив усього лиш те, що зробив би будь-хто, коли б мав мої здібності.
— Можливо. Але зцілив її саме ти… і я довіку вдячний саме тобі.
Ерагон уклонився на знак пошани до Хорста.
— А як ви її назвете?
Коваль усміхнувся донечці.
— Якщо Елейн не буде проти, я хочу назвати її Гоуп.
— Гоуп… Надія. Гарне ім’я, — сказав Ерагон і подумав: «Надія в нашому житті дуже потрібна». — Як почувається Елейн?
— Вона втомлена. Але, здається, з нею все гаразд.
Альбрич і Бальдор обступили батька, роздивляючись свою маленьку сестричку. Невдовзі до них приєдналась Гертруда, яка вийшла з намету одразу за Ерагоном. Інші люди теж трохи посмілішали й підійшли ближче. Навіть купка незнайомих вояків наблизилась до Хорста, щоб подивитись на дівчинку.
Через якийсь час підійшли й ельфи. Побачивши їх, люди швидко розступилися. Ельфи один за одним підходили до коваля, роздивлялися дівчинку, дехто з них шепотів слово чи два прадавньою мовою. Вони не зважали на ті недовірливі погляди, що час від часу кидали на них селяни.
Коли в черзі залишалося лиш троє ельфів, з-за намету вийшла Елва. Їй не довелося довго чекати, щоб опинитись перед Хорстом. Без особливої охоти коваль опустив руки й трохи присів, та все одно він був надто високий для Елви. Щоб побачити немовля, їй довелося стати навшпиньки. Ерагон затамував подих, коли Елва дивилась на зцілену дитину.
Так тривало кілька секунд. Потім Елва опустилась на п’ятки, повернулась і впевненою ходою попрямувала по доріжці, що вела повз намет Ерагона. Ярдів за двадцять вона зупинилась і глянула на юнака. Той чекав. Елва коротко й поривчасто кивнула йому й попрямувала далі.
За якийсь час до юнака безшумно підійшла Арія.
— Ти можеш пишатися тим, що зробив, — сказала вона. — Дитина жива й здорова. Далеко не кожен з наших найуміліших чаклунів зміг би зробити те саме. А найважливіше те, що ти дав дівчинці обличчя та майбутнє. Вона цього не забуде. Я впевнена… Ніхто з нас не забуде.
Ерагон бачив, що всі ельфи дивляться на нього якось по-новому, з особливою пошаною, та слова Арії були для нього понад усе.
— У мене були гарні вчителі,— вдячно відповів він ельфійці.
Арія не стала сперечатись. Разом вони спостерігали за тим, як селяни обступали Хорста з донькою, безугавно про щось балакаючи.
— Дякую тобі за те, що допомогла Елейн, — нахилившись до Арії, сказав Ерагон.
— Нема за що. Я б собі ніколи не пробачила, якби цього не зробила.
Нарешті Хорст повернувся й поніс дитину у свій намет, щоб Елейн змогла побачити новонароджену донечку. А люди й не збиралися розходитись. Вони cтисли Ерагонові руку, про щось питали. Але юнак надто втомився. Він постояв іще трохи, потім попрощався з Арією і пішов у свій намет.
«Навіть якщо нас будуть атакувати, я не хочу бачити нікого наступні десять годин… навіть Насуаду, — сказав він Сапфірі, падаючи на свій лежак. — Скажи Блодхгармові, будь ласка».
«Звичайно, — відповіла Сапфіра. — Відпочивай, малий. Я теж трохи відпочину».