Нарешті Ерагон насмілився підняти очі на Арію. Вона була красивіша, ніж будь-коли раніше. Можливо, тому, що тепер Вершник бачив у ній не лише свого друга й союзника, — він бачив жінку, яка допомогла йому рятуватися від Дурзи, яка билася поруч із ним проти численних ворогів, яку полонили разом із ним під Драс-Леоною і яка, нарешті, вбила Шруйкана. Він пам’ятав, що вона розповідала йому про своє життя в Елесмері, коли була малою, про її складні стосунки з матір’ю і про те, чому вона залишила Ду Вельденварден і стала посланницею ельфів. Він думав також про рани, від яких вона страждала: деякі завдала їй мати, деякі йшли від самотності, що її вона зазнала, живучи серед людей і гномів… А ще був біль від втрати Фаоліна, від катувань у Джиліді…
І все, про що думав Вершник, породжувало в ньому відчуття глибокого внутрішнього зв’язку з ельфійкою, якусь незрозумілу печаль і ревне бажання назавжди зберегти те, що він бачить і відчуває в цю мить.
Арія теж про щось думала, дивлячись на небо. Тоді Ерагон роззирнувся навколо й побачив шматок сланцю, який виблискував на землі. Намагаючись не порушити тишу, він вирив його руками й витер грязюку. Камінь став чистий-чистий. Вершник пригадав закляття, потрібне для того, щоб з’явилися кольори. Тихо промовив слова…
Якесь ворушіння, схоже на вир води, пробігло поверхнею сланцю. За мить на камені розквітли кольори — червоний, синій, зелений, жовтий… Вони почали сплітатись у лінії й обриси, змішуватися, утворюючи тонкі відтінки. Ще трохи — і з’явився образ Арії.
Тільки-но малюнок був готовий, Ерагон зняв закляття й уважно роздивився фаіртх. Він був задоволений тим, що бачив. Цей образ передавав єство Арії значно краще, ніж її фаіртх, який він зробив у Елесмері. Він мав глибину, якої бракувало іншим. Можливо, він не був аж надто довершений з погляду композиції, але Ерагон пишався тим, що зумів передати характер ельфійки. Здавалось, у цьому образі він спромігся підсумувати все, що знав про неї — і світле, і темне.
Іще якусь мить Вершник милувався образом, а потім узяв і відкинув сланець від себе. Він хотів розбити його об землю.
«Кауста», — сказала Арія, і фаіртх, описавши в повітрі дугу, ліг на її долоню.
Ерагон хотів щось сказати й пояснити чи вибачитись, — але так нічого й не сказав.
Тим часом Арія пильно роздивлялась фаіртх. Спливла довга хвилина, друга, третя…
Нарешті Арія опустила фаіртх. Вершник підвівся й простягнув руку, щоб забрати його, та ельфійка наче завмерла. Вона була чимось збентежена. В Ерагона похололо на серці — фаіртх засмутив Арію.
Аж раптом ельфійка глянула йому прямо в очі й сказала прадавньою мовою:
— Ерагоне, якщо ти не проти, я б хотіла назвати тобі моє справжнє ім’я.
Спершу Вершник навіть не знав, що відповісти. Він був просто приголомшений — якусь мить помовчав, потім невиразно кивнув головою.
— Для мене велика честь почути його, — нарешті мовив він.
Арія зробила крок уперед, приклала губи йому до вуха й майже нечутно, пошепки назвала своє ім’я. Воно лунало у свідомості Вершника, а разом з ним приходило розуміння. Попри те, що частину імені він уже знав, багато чого дивувало його — то було найпотаємніше.
Арія відступила назад. І хоч її обличчя було вдавано спокійне, вона пристрасно чекала, що скаже Вершник.
Ім’я ельфійки породило в душі Ерагона цілу хвилю запитань, та він чудово знав, що зараз не час їх ставити. Зараз він хотів запевнити Арію, що його думка про неї аж ніяк не змінилась на гірше. Ні-ні, у жодному разі! Коли щось і змінилось, то це була його збентеженість — вона стала ще більша, бо, здається, тільки тепер він зрозумів до кінця відданість Арії своєму обов’язку. Вершник спокійно зустрів уважний погляд Арії.
— Твоє ім’я… — сказав він прадавньою мовою, — твоє ім’я дуже гарне. Ти маєш право пишатися, що є такою, якою є. Дякую тобі, що поділилася ним зі мною. Я страшенно радий, що можу називати тебе своїм другом. Обіцяю, що завжди буду тримати твоє ім’я в таємниці… А хочеш почути моє ім’я?
Вона ствердно кивнула:
— Хочу… І обіцяю пам’ятати й берегти його, поки воно належить тобі.
Якесь незвичне відчуття заполонило Вершника. Ерагон знав: те, що він зараз зробить, — незворотне. Це було страшно й водночас бентежно. Він ступив крок уперед, притис губи до вуха Арії й прошепотів своє ім’я так м’яко, як тільки міг. Усе його єство тремтіло.
Вершник відступив назад. Як сприйме ельфійка його ім’я? Як гідне чи як безчесне? Він не мав сумніву, що Арія щось скаже.